Кортик - Анатолій Наумович Рибаков

— А ви, — Полевой обернувся до хлопців, — марш звідціля!

Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:

— А хто цей парубчак?

— О, брат! — засміявся Полевой. — Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.

Розділ 12

БУДКА ОБХІДНИКА

Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.

— Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, — пояснював Генка.

Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам'яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.

Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».

Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».

А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.

Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.

Ліс був далеко, верст за п'ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.

Іти довелося не п'ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.

«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? — думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. — Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».

Дорога вела по насипу, безмежними полями. Зрідка далеко-далеко крізь пелену дощу виднілося сільце — немовби чулося мукання корів, гавкіт собак, скрипіння журавля на колодязі — ті віддалені звуки, що чуються в шумі дощу, коли далеко у вечірньому тумані подорожній бачить селище.

Уже в темряві вони добралися до будки обхідника. Звідси до Низківки три версти.

— Давай зайдемо, — запропонував Генка.

— Нічого. Тільки час марнувати.

— Чого мокнути під дощем? Переночуємо, а завтра підемо.

— Ні. Мама турбуватиметься, та й ешелон можуть відправити.

— Фью! — свиснув Генка. — Його ще й через тиждень не відправлять. Крім того, ми ж ідемо з боку Бахмача, так що побачимо. Зайдімо! Хоч води нап'ємося.

Вони постукали. В огорожі зайшовся шаленим гавкотом собака, потім за дверима почувся жіночий голос:

— Чого тра?

— Тітонько, — тоненьким голоском пропищав Генка, — водички попить.

Собака за огорожею заметався на цепу і загавкав ще дужче.

Стукнув засув, і двері відчинилися. Через тісні сіни хлопці ввійшли, в низьку простору хату.

Хтось заворушився на печі, і чоловічий старечий, кашляючий голос запитав:

— Мотре, кого впустила?

— Синочків, — відповіла жінка, позіхаючи і чухаючи бік. — Водички просять. По гриби надісь ходили? — спитала вона хлопців.

— Еге ж.

— А куди йдете?

— У Низківку.

— Далекувато, — промовила жінка. — Куди ж ви це проти ночі?

— Та бачите, тітонько, — вхопився за це зауваження Генка, — я ж і кажу. Може, дозволите заночувати?

— А чого ж не дозволити! Місця не шкода. Куди ж ви вночі під дощем підете? Бачите, як періщить, — говорила жінка, стягуючи з печі і стелячи на підлозі кожух, — та й лихі люди теперечки вештаються, а то ще й під поїзд попадете. Ось, лягайте. До ранку задрімаєте, а там і дійти недовго.

Вона накинула клямку, погасила скалку і, крекчучи, полізла на піч. Хлопці вляглися на кожусі і швидко заснули.

Розділ 13

БАНДИТИ

І приснилася Мишкові якась плутанина. Жеребчик вороний з коротким хвостом, ніби віялом. Він пустотливо грається, закидаючи задні ноги, мчить по полю біля підніжжя стрімкої скелі. Всі сміються: Полевой, дідусь, Славик, Нікітський… Сміються. над ним, над Мишком. А жеребчик то зупиниться, нагне голову, капризно махає нею, то брикне ногами й знову мчить по полю.

Раптом… це не жеребчик, а кінь, величезний вороний кінь. Він з розгону кидається на скелю, на зовсім стрімку скелю, і видирається по ній…

Він видирається по ній, як величезна чорна муха. А Нікітський стукає по дереву рукояткою нагайки: «Тримай коня, тримай коня!»

Кінь піднімається повільніше й повільніше. «Тримай коня, тримай коня!» кричить Нікітський. Раптом кінь відривається від скелі, з страшенним гуркотом летить у прірву…

Гуркіт обірвався біля Мишкових ніг: відро ще раз дзвякнуло і затихло.

— Тримай коня! — знову крикнув хтось з хати надвір і вилаявся: — А, чорти, поставили відро тут!..

Чиркнув сірник. Тьмяна скалка освітила високого чоловіка в бурці. Надворі іржали коні і заливався несамовитим гавканням пес.

— Це хто? — спитав чоловік у бурці, показуючи нагайкою на хлопців, що лежали в кутку.

— Хлопчаки з станції, за грибами ходили, — похмуро відповів господар. Він стояв напівроздягнений, з скалкою в руках; розкуйовджена його борода тінню скакала по стіні. — Та вони сплять, чого ви турбуєтесь!

— Поговори… — крикнув на нього чоловік у бурці. Він підійшов до хлопців і нагнувся, вдивляючись у них.

І в той момент, коли пригадуючись сплячим, Мишко прикрив очі, над ним мелькнув колючий погляд з-під чорного чуба і папаха… Нікітський!

Нікітський підійшов до обхідника:

— Паровоз на Низківку пройшов?

— Пройшов, — похмуро промовив старий.

— Ти що ж, старий чорт, хитрувать? — Нікітський схопив його за сорочку на грудях, скрутив її в кулаці, притягнув до себе, і голова старого відкинулась назад.

— Гріха, — прохрипів старий, — гріха на душу не прийму…

— Не приймеш? — Нікітський, не випускаючи обхідника, вдарив його по обличчю рукояткою нагайки. — Не приймеш? Через годину повинен поїзд пройти, а ти в монахи записався? — Він ще раз ударив його.

Старий упав. Нікітський вибіг надвір.

Деякий час там чулися голоси, тупіт коней, і все затихло. Тільки пес продовжував гавкати і рватися на цепу.

Через годину повинен пройти поїзд! З Низківки! Паровоз туди вже вийшов… Можливо, їхній ешелон? І раптом страшна догадка промайнула в Мишковій голові: вони хотять напасти на ешелон!.. Мишко схопився. Що ж робити? Як попередити? За годину вони не добіжать