Весняна казочка - Народні

Річка була велика, а Струмок — маленький. Річканеквапно котила свої сині хвилі аж до Моря, а струмоккрутився, вертівся, вистрибував, як заєць, і досягавлише до Старої верби, але сподівався добігти колисьдо краю Поля, а там…

Він не знав, що там, він не думав про це, вінпросто біг, долаючи всі перешкоди, не шкодуючисил, пробивався вперед.

“Нічого, — бурмотів він собі під ніс, — нічого, абилише добігти до краю Поля, а там побачимо…”

А на Старій вербі сиділа Ворона, і згори їй булодобре видно і велику Річку, і маленький Струмок, іте, що величезна чорна яма, широко роззявившипащу, залюбки ковтала усі струмки, щойно вонидобігали до краю Поля.

— Кар-кар, і куди ти пнешся, дурненьке, кар-кар,до краю Поля рвешся, кар, до ями, кар, до ями!А Струмок тим часом пробивався крізь крижанубрилу, що заступила йому шлях і не давала бігтидалі, та він вперто шукав у ній хоча бмалесеньку шпаринку.

— Кар-кар, — дерла горло Ворона, раз у раз довбаючигострим дзьобом гілку, на якій сиділа, — озирнися, поглянь,скільки таких, як ти. І всі мчать, до краю Поля поспішають, до ями,кар, до ями! — І тут суха гілка під нею тріснула, і Ворона каменем упалавниз. Лише біля самої землі вона згадала, що може літати, і незграбнозамахавши крилами, полетіла геть, без угаву хрипко каркаючи.

А Струмок послухав Ворону — озирнувся і побачив безліч маленькихструмків, що підстрибували, крутилися, вертілися і наввипередки біглидолиною до краю Поля.

— Гей, друзі! — гукнув Струмок. — Сюди, до мене! Разом веселіше,разом ми міцніші, разом ми ще швидше добіжимо до краю Поля!

І збіглися усі струмки в один могутній Весняний потік, і розколов вінкригу, і в два стрибки добіг до краю Поля, і залив чорну яму,розмив її, і звільнивши ув’язнені вній струмки, увібрав їх у себе, івлився пря-місінько уВелику річку, що сягалааж до Моря!

Написала Ліка Діденко

намалювала Мар'яна Фляк