Король-попелюх - естонська казка
Коли батько й мати померли, їхній син лишився без грошей і майна. На всю домівку була лише стара, але дуже мудра кішка. Якось вона й каже:
– Хлопче, пора тобі одружитись.
– Звісно, пора, але хто за мене піде? Самому хоч зуби клади на полицю.
– Не журися, я вже подбаю про твою наречену.
А десь далеко-далеко жив король-громовик, в якого була донька надзвичайної вроди. Тож вирушила кішка в те королівство. Довго йшла вона полями й лісами і раптом побачила на галявині табун зайців. Вони вистрибували, пустували. Кішка гукнула вухатим:
– Тікайте, зайці, тікайте, бо лихо вам буде!
– А куди?
– Біжіть за мною!
І кішка побігла попереду. Зайці кинулися за нею і так усі бігли, аж поки дісталися до королівського подвір’я. Там кішка метнулася у клуню, а зайці – слідом за нею. Кішка мерщій зачинила двері, а сама прийшла до короля, низенько вклонилась:
– Здоров був, король-громовик!
– Здорова була! А що скажеш?
– Я прийшла сватати твою доньку за короля-попелюха.
– Він хоче взяти доньку собі за дружину? А що ж він прислав на подарунок?
– Зайців. Іди поглянь – повна клуня.
Пішов король подивитися – справді, повна клуня зайців. Довго розмовляв король з кішкою, і наприкінці вона спитала:
– Ну, то віддаєш свою дочку за короля-попелюха?
– А ще побачимо, я з першого разу не можу так обіцяти.
«Ще маю час, не біда!» – подумала кішка, повертаючись додому.
Наступного дня вона знову пішла до короля-громовика. Дорогою кішка побачила зграю лисиць. Вони бавились у холодку.
– Ой, лисиці,– вигукнула кішка, – тікайте мерщій, бо лихо вам буде!
– А куди? – сполошилися лисиці.
– Біжіть за мною!
Добігли вони до подвір’я короля – і прямісінько в клуню. Кішка зачинила двері на засув, а сама пішла до короля, низенько вклонилась:
– Здоров був, король-громовик!
– Здорова була! З чим прийшла? – здивувався король.
– Король-попелюх прислав новий викуп, ходімо подивишся.
Повела кішка короля до клуні, і той, побачивши стільки лисиць, дуже зрадів:
– Оце вже вистачить для всіх моїх родичів!
– Ну, то віддаси дочку? – кішка знову за своє.
– От коли прийдеш іще, тоді обміркуємо все так, як треба.
– Авжеж, прийду неодмінно,– запевнила кішка і почимчикувала додому.
Ідучи до короля утретє, кішка побачила на узліссі зграю вовків.
– Ой, вовчики-братики, тікайте чимдуж,– гукнула кішка,– бо лихо вам буде!
– А куди? – насторожилися сіроманці.
– Біжіть за мною!
І прибігли вовки за кішкою прямо в королівську клуню. Кішка замкнула двері й пішла до короля, низенько вклонилась:
– Здоров був, король-громовик! Піди поглянь, який гостинець прислав тобі король-попелюх цього разу.
Побачив король вовків, дуже зрадів і сказав:
– Гарний дарунок. Хай тепер сам король-попелюх приїде по мою доньку!
Пішла кішка додому й сказала своєму господареві:
– Я пішов би, але в чому? На моїй одежі латка на латці.
– А це вже мій клопіт, не журися,– сказала кішка.
Вкутала вона юнака в солому, й рушили обоє в дорогу. Дійшли до морського узбережжя, кішка штовхнула хлопця у воду, а сама побігла до короля, вскочила в палац і заволала:
– Рятуйте! Ой, королю, змилуйся – король-попелюх тоне! Коні, слуги – вже все на дні моря!
Прибіг король-громовик на берег, аж там ні коней, ні карет, ні слуг, тільки король-попелюх голий-голісінький у воді сидить, голову виткнув.
Король наказав негайно принести вбрання для короля попелюха. Принесли – кішка все пильно оглянула й пирхнула. Король спитав її:
– Чого це ти так?
– А того, що в короля-попелюха був набагато кращий одяг. Він такого зроду не носив.
Принесли ще розкішніше вбрання, та кішка знову пирхнула:
– І це не таке, як носив мій господар.
Король-громовик здивувався, що жених мовчить.
– Де там йому говорити! Чи ти хоч би слово мовив після такої купелі! – сказала кішка.
Втретє принесли пишні шати – з самого золота й срібла.
– Оці, мабуть, такі, як носив мій король,– сказала кішка.
Причепурився король-попелюх, і всі пішли в палац. І почалося бучне весілля. Столи аж угиналися від дорогих страв та напоїв.
А кішка мовила:
– Ви їжте, пийте, веселіться, а я мушу йти додому, щоб приготуватися гідно зустріти молодят.
Та й подалася в палац старого чорта. Той саме бенкетував зі своїм товариством.
– Тікайте негайно! – гукнула кішка. – Ось іде король-громовик і все рознесе вщент!
– Куди ж нам тікати?
– Біжіть на луг! Там росте високий дуб, то сховайтеся на верхівці. Та поспішайте, бо король-громовик так відлупцює вас, щодо нових віників не забудете!
Кинулися чорти врозтіч, лише один, миршавий, не міг чкурнути з ними, бігав та ойкав:
– Ой, куди я, бідний, подінусь?
– Ховайся в мітлу!
Зосталася кішка сама в пишному палаці, а там–золота, срібла, одягу, коней – всього-всього вдосталь.
Незабаром прибув весільний поїзд. Кішка зустріла гостей радо, щедро почастувала.
Король-громовик і його донька були вражені таким багатством і все розхвалювали диво-палац. А кішка й собі:
– Атож, усе тут гарне, тільки мітла погана, коли б це не завадило вам.
Вдарив король-громовик у мітлу – зостався од неї самий попіл. А кішка знову:
– Все тут гарне, все славне, але боюся, коли б дуб у лузі вам не став на заваді.
Вдарив король-громовик у дуба – тільки попіл розвіявся.
– Ну, тепер все гаразд,– сказала кішка,– живіть, народом правте і дітей ростіть.
