Казка про рибалку та золоту рибку - Олександр Пушкін
Жив старий із своєю староюБіля самого синього моря.
Жили вони в ветхій землянціРівно тридцять літ і три роки.
Дід ловив неводом рибу,А баба куделила пряжу.
Якось в море закинув він невід, –Прийшов невід з самим баговинням.
Він удруге закинув невід, –Прийшов невід з травою морською.
Як утретє закинув він невід, –Витяг невід однісіньку рибку,Золотую рибку, не просту.
Почала тая рибка благати,Людським голосом промовляти:
«Відпусти мене, діду, до моря,Дорогий дам за себе я відкуп:
Відкуплюся чим тільки ти схочеш!»Здивувався старий, налякався:
Він рибалив тридцять літ і три рокиТа не чув він, щоб риба говорила.
Відпустив він рибку золотуюЩе й сказав їй привітливе слово:
«Бог з тобою, рибко золотая!
Мені твого відкупу не треба,Іди собі, рибко, в синє море,Гуляй там собі на просторі!»Повернувся дід до старої,Розповів їй про диво велике:
«Я піймав був сьогодні рибинку,Золоту рибинку, не просту,По-нашому рибка говорила,В синє море додому просилась.
Дорогою ціною відкуплялась,Відкуплялась чим тільки я схочу.
Не посмів я взять відкуп з рибки,Відпустив її так в синє море».
Почала баба лаяти діда:
«Ой, дурило ж ти, недотепа!
Не зумів взяти відкупу з рибки!
Було взяти від неї хоч ночви,Адже наші, бач, зовсім побиті!»От пішов дід до синього моря,Бачить: море злегенька заграло.
Став він кликати рибку золотую.
Припливла з моря рибка, спитала:
«Чого тобі треба, дідусю?»Тут старий уклонився та й каже:
«Змилуйся, паніматонько-рибко!
Бач, стара моя все докоряє,Не дає мені, старому, спокою:
Їй потрібні новісінькі ночви,Бо наші, бач, зовсім побиті!»Відказала рибка золотая:
«Не журися, іди собі з Богом,Будуть вам новісінькі ночви».
Повернувся старий до старої, –А у баби новісінькі ночви!
Та ще дужче стара докоряє:
«Ой, дурило ж ти, недотепа!
Випросив, телепню, ночви!
А яка ж із ночов отих користь?!
Повертайся, дурню, до рибки,Уклонися їй, випроси хату!»От пішов дід до синього моря, –Скаламутилось синє море.
Став він кликати рибку золотую.
Припливла до нього рибка, спитала:
«Чого тобі треба, дідусю?»Тут старий уклонився та й каже:
«Змилуйся, паніматонько-рибко!
Іще дужче стара мене лає,Не дає мені, старому, спокою,Хату просить баба сварлива!»Відказала рибка золотая:
«Не журися, іди собі з Богом.
Нехай так уже: буде вам хата!»Пішов дід до своєї землянки,А землянки нема вже й сліду!
Перед ним стоїть хата з світлицею,З димарем мурованим, білим,Ще й дубові, тесові ворота.
А стара сидить під віконцемТа чимдуж чоловіка картає:
«Ой, дурило ж ти, недотепа!
Випросив, телепню, хату!
Повертайся, вклонися рибці:
Вже не хочу я бути селянкою,Хочу буть стовбовою дворянкою!»Знов пішов дід до синього моря, –Неспокійне синєє море!
Золоту став він кликати рибку.
Припливла з моря рибка, спитала:
«Чого тобі треба, дідусю?»Уклонився він рибці та й каже:
«Змилуйся, паніматонько-рибко!
Бач, стара моя зовсім здуріла,Не дає мені, старому, спокою:
Вже не хоче буть вона селянкою,Хоче буть стовбовою дворянкою».
Відказала рибка золотая:
«Не журися, іди собі з Богом!»Повернувся старий до старої,Що ж він бачить? – Високі хороми,А на ґанку стоїть його баба,В соболевій вона тілогрійці,Грезетова на маківці кічка,Ще й перлове намисто на шиї,На руках самоцвітні каблучки,На ногах – чобітки червоні.
Перед нею дбайливі слуги,Вона б'є їх, за чуба тягає...
Каже дід до своєї старої:
«Здрастуй, пані-добродійко дворянко!
Чи теперечки ти вдовольнилась?»А стара на старого як гримнеТа на стайню до коней послала.
От і тиждень, і другий минає,Іще дужче тут баба здуріла,Знов до рибки старого посилає.
«Повертайся, вклонися рибці:
Вже не хочу я бути дворянкою,Хочу вільною бути царицею!»Дід злякався, почав благати:
«Що ти, бабо, чи ти сказилась?
Ні ступити, ні мовить не вмієш,То й смішитимеш ціле царство!»Розгнівалась баба ще дужче,Як ударить діда в обличчя.
«Як ти смів сперечатись зі мною,Зі мною, дворянкою стовбовою?!
Йди до моря, кажу тобі честю,А не схочеш – неволею підеш!»Почвалав старенький до моря, –Почорніло синєє море.
Золоту став він кликати рибку.
Припливла до нього рибка, спитала:
«Чого тобі треба, дідусю?»Уклонився старий та й каже:
«Змилуйся, матінко-рибко!
Знову моя баба вередує:
Вже не хоче бути дворянкою,Хоче бути вільною царицею!»Відказала рибка золотая:
«Не журися, іди собі з Богом.
Добре, буде царицею баба!»До старої дідусь повернувся,Бачить: царський палац препишний,У палаці стару свою бачить, –За столом сидить вона – цариця,Служать їй бояри та дворяни,Наливають їй вина заморські,А на закуску – медяники солодкі.
Навкруги стоїть грізна сторожа,За плечима – списи та сокири.
Як побачив дідусь, налякався,В ноги він старій уклонився,Мовив: «Здрастуй, грізна царице!
Чи ж теперечки ти вдовольнилась?»І не глянула баба на нього,Тільки гнати з очей його звеліла.
Тут підбігли пани та бояри,Старого у шию заштовхали.
А на дверях сторожа надбіглаТа сокирами ледь не зарубала.
Ще й народ глузував із нього:
«Так і треба тобі, старий нечемо!
Це тобі, нечемо, наука,Щоб не ліз не в свої сани!»Ось і тиждень, і другий минає, –Іще дужче баба здуріла,Царедворців по діда посилає.
Розшукали старого, приводять.
Чоловікові й каже баба:
«Повертайся, вклонися рибці, –Вже не хочу я бути царицею,Хочу бути морською володаркою,Хочу жити в океані-морі,Щоб служила мені рибка золотаяІ в мене була на побігеньках».
Не насмілився дід сперечатись,Не наважився всупереч казати.
От іде він до синього моря,Бачить – море сердито бушує,Надимає розгнівані хвилі,Ходять хвилі, і стогнуть, і виють.
Став він кликати рибку золотую.
Припливла з моря рибка, спитала:
«Чого тобі треба, дідусю?»Уклонився старий та й каже:
«Змилуйся, матінко-рибко!
Що робити з клятою бабою?
Вже не хоче вона буть царицею,Хоче буть володаркою морською,Щоб їй жити в океані-морі,І щоб ти сама їй служилаІ в неї була на побігеньках!»Не сказала нічого рибка,Лиш хвостом по воді майнулаІ сховалась в глибокому морі.
Довго ждав старий біля моря,Не діждався, пішов він додому.
Глянув – аж перед ним землянка,На порозі сидить його баба,Перед нею – розколоті ночви.
