Золотоволосий хлопець - українські народні

Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд – придворні, посли й гості,– але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.

Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка – ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:

– Сама живеш?

– Сама.

– А діти де?

– Розійшлися по білому світу.

– А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.

– Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.

– А як ти це зробиш? – поцікавився цісар.

– Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.

Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:

– Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.

– Приїдь через рік.

Цісар скочив на коня й поїхав додому А жінка – до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба.

Знахарка сказала:

– Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній – шість яблук: троє низько, а троє – трохи вище. Зірви їх і дай з’їсти цісаревій жінці.

Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній – шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.

«Нема дурних,– подумала жінка.– Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі з’їм сама!..»

І з’їла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка – лошачка із золотою гривою й хвостом.

І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:

– Це твій?

– Мій...

– А де мій?

– Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка є персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.

– Най буде так, як кажеш,– погодився цісар. Але коли твій хлопець підросте, то присилай його до мене: він повинен жити в цісарському палаці, бо у нього – золоте волосся.

А син ріс дуже швидко і через три роки став уже великим. Мати вирядила хлопця до цісаря в столицю разом з лошачком. Там жив у покоях, проходжався садом. Усі ного полюбили. Цісар більше не хотів ніякого сина і якось сказав хлопцеві:

– Називай мене татом, бо в тебе нема тата. Як умру, то лишу тебе цісарем.

Але вибухла війна із сусіднім королем. Цісар із своїм військом подався воювати. Тим часом його жінка знайшла собі любаса. Хлопець усе то видів і ходив зажурений. Любас троюдив цісареву, аби зігнала хлопця з цього світу. Нарешті сказав:

– Я вмію зробити, що як рудоволосий сяде на своє ліжко, то зразу спорошніє!

Якось хлопець увійшов до стайні, до свого лошачка.

– Чому ти невеселий?– спитав лошачок.

– Як мені веселитися, коли бачу, що цісарева обдурює цісаря – вона провадить любощі з лихим чоловіком.

– Це правда, легіню. Той чоловік – лихий: хоче, аби ти спорошнів.

– Ой! Це є зле... А що маю робити?

– Не сідай на своє ліжко.

– Дякую тобі, конику, за добру пораду.

Золотоволосий увійшов до палацу. В кімнаті кинув катанку на ліжко. За одну мить із неї стала купка попелу.

Цісарева і її любас вдень і вночі шепталися, як по сьому загубити хлопця. А золотоволосий пішов до лошачка. Той знову попередив:

– Коли будеш іти до палацу, то набери на руку дров. Перед дверима крикни, аби отворили. Сам не отворяй...

– Дякую тобі, конику, за добру пораду.

Золотоволосий набрав на руку дров, підійшов до палацу і гукнув:

– Егей! Отворіть!

Та ніхто не відчиняв. Хлопець трохи постояв, кинув на двері дровами, а з них за одну мить стала купа попелу.

Цісарева та її любас уже й місця собі не знаходили. Рвали волосся на голові, та не могли придумати, як згубити хлопця.

А тим часом цісар переміг короля й вернувся додому.

Любас сказав цісаревій:

– Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то замельдуй хлопця: кажи, що він тебе побив.

Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:

– Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю...

Цар прибіг до покою.

– Що з тобою, жіночко?

Цісарева скривилася й каже:

– Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він – чистий розбійник.

Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!

– Завтра я його повішу!–крикнув розлючений монарха.

Потім покликав трьох катів і наказав їм:

– До ранку зробіть шибеницю, бо завтра маю вішати свого приймака.

На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:

– Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися з моїм лошачком.

– Най буде, прощайся,– погодився цісар. І дав розказ: – Апу, приведіть його лошачка.

Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів – і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів – усі лягли трупом.

Приймак сказав цісареві:

– Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо переб’є вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.

Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.

А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:

– Хочете повісити мене – кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо адіть.– і золотоволосий злетів на конику в повітря.

Летіли день, другий, третій... На четвертий день коник сказав хлопцеві:

– Під нами вже інша держава.

Опустилися на землю.

– Я тебе покидаю,– мовив лошачок.– Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.

І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:

– Чому, легіню, ти так сумно граєш?

Він не відповів.

Вийшла середуща царівна й спитала:

– Чому так сумно граєш?

їй теж не відповів.

Вийшла найменша. І вона спитала:

– Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?

А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:

– Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.

Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.

А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.