Розумна жінка - англійська казка

Жив собі чоловік, на ймення Гобборн Сієр. І був у нього син, а звали його Джек.

Якось він, випроводжаючи сина на базар з овчиною, наказує:

– Продай її, але так, щоб і гроші вторгував, і шкуру назад приніс.

Пішов Джек на базар. Торгує. Але хто ж захоче гроші віддати, а шкури не взяти? Отож повернувся він додому, не виконавши наказу батька.

– Ніхто не хоче гроші давати і шкури не брати.

– Нічого, спробуй ще завтра, – мовив батько.

Рано-вранці пішов хлопець удруге на базар. І знову

ніхто з такою умовою не купує шкуру. Вертається ні в сих ні в тих.

А батько йому:

– Спробуй ще й завтра. Може, пощастить.

Тде Джек втретє, а сам думає: “Нічого з того не вийде. Однак повернуся додому ні з чим. Цього разу батько лаятиме, а то й битиме. Подамся я світ за очі”.

З тими думками дістався він мосту. Схилився на поручні, журиться. Шкода йому кидати домівку.

А біля мосту, на березі річки, дівчина полоскала білизну. Побачила вона хлопця та й питає:

– Чого зажурився?

– Як же,мені не журитися? Батько загадав мені таке, що ніхто не зможе зробити.

– Яке ж то завдання, що ніхто не зуміє його виконати?

– Загадав батько продати ось цю шкуру і назад її принести.

– Оце й усе? Чого ж тут журитися? Дай-но мені овчину.

Прополоскала її дівчина, постригла, а шкуру повертає і гроші за вовну дає.

Повернувся Джек додому та й розповідає батькові, як дівчина купила у нього вовну.

Здивувався батько.

– Розумна дівчина. От якби тобі таку дружину. Може, посватаєш?

– Яз радістю.

– Треба запросити її в гості та ближче познайомитися.

Пішов Джек і запросив дівчину в гості. Та подякувала і каже:

– Зараз не можу, а в неділю прийду.

Недільного дня прийшла дівчина. Батько й син

зустріли її гостинно, посиділи, погомоніли. Бачить батько: розумна, гарна. Кращої, невістки не знайдеш. Посватав її Джек, а незабаром і весілля справили. Живуть, поживають у добрі та злагоді.

А батько Джека був знатний майстер – будував такі І гарні будинки, що очей не відведеш. Дізнався про це король. Шле до нього гінця і загадує, щоб той побудував І йому найкращий у світі палац.

Батько й каже Джекові:

– Ходімо, сину, зі мною, допомагатимеш мені.

А Джекова дружина-розумниця наказує їм:

– На будівництві не кривдіть королівських слуг, поводьтеся з ними чемно.

От ідуть вони, йдуть. Дорога далека. Батько й питає:

– Чи можеш ти зробити так, щоб дорога покоротшала?

Дивується син – дорозі ж кінця-краю не видно. Каже:

– Як же я, тату, її вкорочу? Хіба ж таке хто зможе зробити?

Розгнівався батько:

– Вертай додому, коли ти такий нерозторопний. Обійдуся без тебе.

Приходить Джек додому похмурий, зажурений. Дружина й запитує:

– Чого це ти повернувся?

Розповів Джек, що загадав йому батько.

– Ну й що ж тут мудрого, – дивується жінка. – Треба було казку розповісти – дорога й покоротшала б. Хутчіш наздоганяй.

Побіг Джек. Довго біг, а таки наздогнав. Не встиг батько йому й слова мовити, а Джек уже казку розпочав. Казка цікава, батько слухає. Не зогледілись, як і прийшли до того місця, де палац збиралися зводити. Дорога й покоротшала.

Зібралися робітники, почали будувати. Джек з батьком чемні та привітні з ними, як наказувала їм Джекова ^дружина. І їх усі люблять і поважають.

Цілий рік будували. І вийшов той палац прегарний. Усе місто сходилося подивитися та подивуватися на небачену красу.

Радий і король.

– Молодці, майстри. Завтра вам і платню видам. Батько йому:

– До завтра я ще встигну ліплення зробити у одній із світлиць.

Пішов король. А один королівський слуга підійшов до батька і пошепки проказав:

– Завтра король хоче вас убити, щоб ви більше ніде в світі не змогли побудувати такого, а то й кращого палацу.

Злякався Джек, а батько мовить:

– Не бійся, сину, виберемося з біди. Є у мене своя хитрість.

Наступного дня приходить король подивитися на ліплення, які мав зробити майстер, а батько вибачається:

– Не гнівайтесь, ваша величність. Не зміг я зробити ліплення – одного інструмента не вистачає для цього. Треба послати сина додому, щоб приніс.

– Ні, – каже король, - не треба сина посилати. Відправ когось із робітників.

– Ваша величність, вони такі нетямущі, ще не так перекажуть і не те принесуть. Доведеться-таки послати сина.

– Ній ні, не пущу ні тебе, ні твого сина. Нехай краще мій син піде.

– Нехай буде по-вашому, шліть королевича.

От приходить королевич до будівничого, а той йому наказує:

– Перекажіть, будьте ласкаві, моїй невістці, щоб дала вона вам притулок у скрині. Скриню ж нехай зачинить, доки я не повернуся.

Королевич подумав, що притулок – то якийсь інструмент. Приїхав до невістки, переказує все слово в слово, як майстер велів.

А жінка-розумниця все зрозуміла: чоловікові й свекрові небезпека загрожує, треба їх рятувати.

Підвела вона королевича до скрині та й каже:

– Допоможіть-но, ваша величність, бо я не дістану, скриня глибока.

Нахилився королевич, а жінка його за ноги та й перекинула в скриню. Замкнула і каже:

– Сидітимете ви тут, ваша величність, доти, доки мій чоловік зі свекром додому живими й здоровими не повернуться.

Бачить королевич, нічого не вдієш. Попросив перо та папір і написав батькові-королеві листа, мовляв, відпусти, тату, майстрів-будівельників, бо доведеться сидіти мені у скрині довіку.

Що було робити королеві? Довелося розплатитися з майстрами і відпустити з Богом.

Повернулися вони додому, а батько й каже Джекові:

– Така розумна дружина, як твоя, заслуговує мати палац кращий за королівський. І взялися до роботи.

Побудували вони палац казкової краси та й стали в ньому жити-поживати і добра наживати.