Кмітливий Ченсель - тибетська казка

Жив в одному селищі бідний, але кмітливий хлопець, якого селяни прозвали Ченсель, що означає «світлий розум».

Сталося так, що володар тієї країни йменувався теж Ченселем. Коли цар довідався про тезка, то вирішив дізнатися, що ж це за чоловік.

– Чи правда, що тебе звуть Ченсель? – запитав володар, коли хлопця привели до палацу.

– Люди дали мені таке прізвисько, – відповів селянин.

– Ну, якщо так, то мабуть дуже розумний, – міркував правитель. – Я шукаю нового радника. Якщо доведеш, що дійсно кмітливий, отримаєш гарну роботу, будинок і грошей удосталь. Якщо ж ні – назавжди полишиш мою країну.

І цар зажадав, аби Ченсель протягом трьох днів викрав у нього дорогоцінну бірюзову прикрасу, з якою ніколи не розлучається. Відпустивши селянина, володар наказав варті вдень і вночі посилено охороняти кожну шпарину палацу так, щоб не те що людина, а й миша б не прошмигнула. Біля дверей до внутрішніх покоїв царя постійно чатували слуги з гучними барабанами, щоб при потребі сповістити всіх про небезпеку. На кухні коло плити безперервно перебувало двоє кухарів, а служниці цілодобово підтримували вогонь у маленьких печах і заварювали чай. Та навіть цих заходів безпеки правителю виявилося мало, й він наказав усім охоронцям, служкам і придворним не спати впродовж всього випробування. Тим часом бідняк продав єдину корівку та придбав жіночу сукню й діжку міцного вина. Дізнавшись, що цар заборонив своїм підданим спати, Ченсель вирішив скористатися цією нагодою. Тож надвечір третього дня, перевдягнувшись жінкою та прихопивши напій, вирушив кмітливий парубок до палацу.

Ніч видалася холодною. Перед брамою до замку зустрів вартових на конях. Вершники не спали майже три доби й були такі втомлені, що ледь не падали. Єдине, про що мріяли бідолашні охоронці, – це ковток вина.

Побачивши переодягненого Ченселя біля воріт, вартові вигукнули:

– Куди йдеш, жінко?

– До палацу, – жіночим голосом відказує юнак. – Маю багато доброго питва, то хочу трохи продати, щоб було на що жити.

– Так ми з радістю купимо, – повеселіли охоронці, й один перед одним почали пити вино.

За кілька хвилин усі четверо міцно спали. Ченсель зняв їх із коней і посадив верхи на огорожу, що оточувала палац, та рушив далі.

Біля дверей до внутрішніх покоїв слуги теж міцно спали. Юнак обережно розрізав шкіру барабанів, якими вони зазвичай повідомляли про небезпеку. Тепер жоден звук не пролунає.

Зморив сон також поварів і служниць, які заварювали чай. Ченсель наскладав у рукава кухарів річкових камінців, а служницям за пояс заткнув по жмутку соломи.

Увійшовши до опочивальні володаря, юнак побачив придворних дам і кавалерів, які міцно спали вздовж стіни. Парубок позв’язував міцною мотузкою їх докупи, і наблизився до ліжка, на якому відпочивав правитель. Йому, мабуть, уже снилося, як завтра вранці вижене бідного юнака з країни. Ченсель обережно зняв із шиї володаря дорогоцінну прикрасу з бірюзи й вийшов з опочивальні.

«Треба всіх повідомити, що я дійсно був тут», – подумав юнак і голосно крикнув:

– У мене бірюза правителя! – і кинувся з палацу.

Почувши вигук, володар зі страху аж підскочив на ліжку. Схопившись за груди, він виявив пропажу прикраси й заголосив:

– Дорогоцінну бірюзу вкрали! Хапайте злодія!

Крики розбудили придворних, і тільки-но вони хотіли кинутися на допомогу царю й навздогін крадію, як усі разом попадали, адже були міцно між собою зв’язані. Тупцюють на місці та лише голосять: «Відпусти! Не тримай мене!»А Ченселя тим часом і слід простиг.

Від шуму попрокидалися служниці й кинулися до печі вогонь роздувати. Тут солома за поясом і спалахнула. Кухарі скочили, бачать: у дівчат солома горить. Замахали вони рукавами, а з них самі камінці сипляться – тільки синців та ґуль понабивали. Така тут метушня знялася – аж жах! Ченсель на це й очікував, аби проскочити величезною кухнею. Служки, що сиділи біля дверей і бачили втікача, спробували бити в барабани, але їхні руки позастрягали в зіпсованих інструментах.

Шум і метушня в палаці розбудили вартових біля зовнішніх воріт, і вони криками почали підганяти «коней», але з місця так і не рушили, адже сиділи на вершечку огорожі! А Ченсель сів на справжнього коня та стрілою помчав додому.

Наступного дня, взявши дорогоцінну прикрасу з бірюзи, юнак прийшов до палацу.

– Я виконав Ваше веління, правителю, – звернувся хлопець до царя та повернув викрадену напередодні коштовність.

– Тепер бачу, що ти не лише кмітливий, а й чесний, – промовив володар. – Я щасливий мати такого радника.

Відтоді Ченсель-селянин перестав бідувати, а Ченсель-цар став ще краще правити країною за допомогою свого мудрого тезка. Ось тільки охоронці, слуги та кухарі й донині бояться спати на варті.