Царевич і Дикий Павло - українські народні
Один цар, помираючи, закликав до своєї смертної постелі двох рідних синів і сказав старшому:
– Синку мій, прошу тебе, не женися доти, доки не ожениш молодшого брата!
По смерті старого сини хотіли сповнити його останню волю і рушили в дорогу – на оглядини до іншого царя. Добралися на конях до міста, де мали молодшому видивити дівчину. Але в саме місто вони не завернули – лишилися на ніч на околиці.
А десь коло півночі старший брат устав, аби розвідати, як увійти в столицю. Вона була обнесена трьома кам’яними мурами, які розділяла однакова відстань. Коло першої брами стояло шість стражників, коло другої – вісім, а коло третьої стояв лише один, але він мав силу за дванадцятьох. Та старший брат підійшов до першої брами і став просити стражників, аби його пропустили в місто. Вони відказали:
– Може, ти якийсь шпигун, а тому не можемо пустити тебе в місто!
Увидів царський син, що дарма просити, копнув ногою браму – і вона відкрилася. Тоді вхопив стражників – в одну руку трьох і в другу трьох – та як стукнув ними, то в тих мало душі не повилітали. І стражники почали просити силача – най змилостивиться над ними. Він одпустив їх, але з одною умовою:
– Завтра, коли буду заїжджати в місто на кочії (кареті) із чотирма кіньми, відкриєте браму, станете набік і віддасте мені честь!
Стражники одразу погодилися, але царський син спочатку їх примусив сім разів поклястися і вже тоді подався далі.
Підійшов він до другої брами і теж просить варту, щоб йому дозволила пройти у столицю. Стражники не хотіли його пропустити:
– Може, ти якийсь шпигун, і тому не можемо пустити тебе в місто.
На ті слова легінь не зважав, копнув ногою браму – і вона відкрилася. Тоді вхопив стражників – в одну руку чотирьох і в другу чотирьох – та й доти їх зіштовхував лобами, що почали просити – най змилостивиться ними. Він одпустив їх, але з одною умовою:
– Добре, вмилостивлюся над вами, але завтра, як я буду їхати в кочії, що буде запряжена чотирма кіньми, відкриєте передо мною браму і віддасте мені честь!
Стражники прийняли умову, та наш силач спочатку їх примусив сім разів поклястися і аж тоді подався далі.
Підійшов він до третьої брами, де був один стражник, що мав силу за дванадцятьох. Але стільки би біди було на світі, бо старший брат мав силу за чотирнадцять людей. Попросив вартівника, аби дозволив пройти в місто. Той не хотів і слухати.
– Може, ти якийсь шпигун, тому я не можу пустити тебе в місто!
На те старший брат копнув ногою браму, аж вона злетіла, а потім схопив стражника й тричі – один за одним – так гупнув ним об землю, що той почав відпрошуватися, бо видів, що хлопець сильніший, як він.
– Добре, – сказав царевич, – я нічого тобі не зроблю, та завтра, коли буду їхати в кочії із чотирма кіньми, ти відразу, як лише зачуєш, відкриєш мені браму, візьмеш шапку в руки і побіжиш передо мною через усе місто.
Вартівник пообіцяв зробити все так, та легінь спочатку примусив його сім разів поклястися. Уладнавши діло зі стражниками, старший брат вернувся до молодшого, де мали пристанище.
А другого дня, десь коло дев’ятої години, брати приготувалися й рушили до столиці. Цар і цариця стали на балконі й дивилися вниз. Раз лиш видять – а четверо коней з якоюсь кочією летять вітром до першої брами. Одразу збагнули, що то хтось поспішає до них на оглядини. Але вони ще не мали наміру віддавати доньку і дуже хотіли, аби стражники не пропустили сватачів. Цар ще й похвалився:
– Дарма поспішають, мої вартівники і так їх не пропустять. Тим гостям нічого не зостанеться, як набратися ганьби і повернутися назад.
Коли цар те сказав, кочія вже була перед брамою, і що він увидів – брама красно відкрилася, вояки поставали з боків у два ряди і віддали честь! Цар похитав головою й каже:
– Ей, які погані в мене стражники! Та, думаю, від другої брами гості неодмінно повернуть назад, там їх уже ніяк не пропустять!
Ледве цар сказав оті слова, як відкрилася красненько й друга брама, і стражники, ставши з обох боків, віддали честь гостям, що прогуркотіли на кочії. Цар похитав головою й каже:
– То, уже я виджу, що від моїх вартівників ніякого хісна (користі), не шкода би послати на шибеницю всіх до одного! Але третій вартівник нікого не пропустить – то в мене силач!
Ледве встиг ото сказати, як гості вже були перед третьою брамою. І що він увидів? Брама одразу відкрилася, а стражник схопив шапку і, як лиш був годен, побіг перед кочією. Тоді цар подумав: які міцні мають бути ті, що сидять у кочії! Йому вже не терпілося вичекати хвилину, коли гості ступлять до палацу. Кочія прокотилася двором, зупинилася, і двоє братів-царевичів вийшли перед палацом. Цар пішов назустріч, узяв обох гостей попід руки, повів їх до себе й почав пригощати. Та перед тим, як гоститися, старший брат сказав:
– Ваша світлість, ми тут не для того, аби їсти й пити, а для того, аби вас просити: віддайте свою доньку за мого молодшого брата!
На те цар відповів:
– Я не заперечую, але моя донька має силу за дванадцятьох чоловіків, і їй підходив би такий, у котрого бодай не менша сила. То най піде твій молодший брат боротися з моєю донькою. Якщо він переможе, то візьме собі її за жону.
Старший царевич каже:
– Царю, мій менший брат – дуже ганьбливий хлопець. Він не піде з дівкою боротися. Дозвольте мені – в нас із братом однакова сила.
Цар пристав на те. Покликав доньку і сказав, що вона буде боротися із старшим царським сином, який виступає за молодшого. Принцеса прийняла умову і почали мірятися силами. Легінь схопив царівну – і вона раз-два була на землі.
– Ну, доста, – сказав цар, – виджу, що донька моя слабша!
І запросив гостей за стіл – най їдять і п’ють. Мало перекусили, і старший брат заговорив знову:
– Ваша світлість, ми тут не для того, аби їсти й пити, а для того, про що вас просили: будьте милостиві нам сказати, коли ви віддали би свою доньку за мого молодшого брата?
Цар не мав охоти віддавати доньку і задумався, яку знайти причину, аби показалося, що той хлопець не вартий її. І відповів так:
– Віддам за нього доньку, але най підніме у дворі рушницю і вистрілить із неї у Дикого Павла, котрий висить на шибениці, підвішений за руки. Та най вистрілить так, аби куля перейшла обидва зап’ястя і зірвала тіло із шибениці.
Старший брат сказав:
– Мій брат, як знаєте, ганьбливий, він може розгубитися. Але якщо дозволите, то вистрілю я. У нас із братом однакова сила.
Цар пристав і на таке. Вийшов старший брат на двір, і йому показали велику рушницю. Вона була така тяжка, що її могли зрушити із місця лише дванадцятеро хлопів. А старший царевич підняв її сам і націлився у Дикого Павла, котрий був засуджений до смерті і висів прив’язаний за руки. Легінь потрапив просто у зап’ястя. Дикий Павло зразу впав на землю, правда, без п’ястей, і побіг у хащу.
Лише після того цар справив весілля, та взяв із братів слово, що вони обидва будуть півроку жити у його палаці, аби було видко, як честують його рідну доньку.
Молодший брат, відколи оженився, усе ходив на лови – правда, жона його не любила. Старший мав іншу звичку – весь час сидів дома. Одного разу, коли його брат подався на лови, царівна, аби якось відвернути від себе чоловіка, ударила головою у вікно – так, що скло розбилося і порізало лице. Повертається чоловік із ловів і видить, що жінка лежить у постелі. Підходить він до неї і звідає:
– Що тобі є, душко? Чого ти лежиш?
– А тому лежу, – відповіла принцеса, – бо твій старший брат хотів мене звести, а я не подалася. Він через те розсердився на мене, пхнув до вікна, і скло так мені лице порізало, що аж кров закапала.
Гей, як озлився чоловік, коли таке почув! Він усе повірив, що розповідала жінка, хоч його брат ні в чому не був винний, і пішов молодший до царя, як до свого тестя, та й поскаржився на брата.
Цар аж розпалився з великого гніву і просто – до доньки. Як увидів, що вона лежить із закривавленим лицем, а ще як почув од неї самої, що старший царевич штовхнув її до вікна і вона страшенно поранилася, то нараз дав розказ відтяти йому ноги. Покликали одного м’ясника, і той своєю великою сокирою відрубав царевичеві ноги, дарма сарака говорив, що перед братом він не винний. Коли старший лишився без ніг, то попросив молодшого дати йому осідланого коня і заряджену рушницю. Як усе те зробить, то най висадить його на коня, а в палаці скаже, що старший брат подався у світ. Молодший дав старшому осідланого коня, заряджену рушницю, потім висадив його у сідло. Вже сидячи на коні, старший брат відклонився і сказав на прощання:
– Будь здоровий, брате! Най дасть тобі бог ліпший розум, аби ти не всім вірив. Ти зробив мене тепер калікою, але мені видиться, що, як поїду звідси геть, ти у свого тестя будеш свині пасти.
З тим старший брат рушив у мандрівку. Добрався до одної великої хащі, увидів там Дикого Павла, котрого врятував, та й каже йому:
– Не тікай від мене, Дикий Павле, то я тебе збив із шибениці. Ти, неборе, лишився без рук, а я – без ніг. То якось удвох, може, проживемо?
І вони одразу поцімборували (побраталися). Ходили на лови, та слухайте – як: той Дикий Павло, котрий не мав рук, зганяв дичину, а безногий царевич стріляв. Довго вони так по хащі полювали. Але коли дихнуло зимою, задумалися, що добре було би зробити колибу. З тяжкою бідою поставили собі якусь хижчину.
Потім спало на думку, що добре би знайти собі ґаздиню. Та хто піде в хащу ґаздувати із двома каліками? Царевич над тим давно сушив голову. І він сказав Дикому Павлові:
– А знаєш що, Палку, я чув про одну королівську доньку. Король для неї дав зробити двісті чи й більше кочій, та ні одна їй не полюбилася. А я зроблю таку кочію, що буде їй на дяку. Дишель кочії прив’яжу до тебе, й ти потягнеш її до принцеси. Королівській доньці полюбиться кочія, тоді ти попросиш, аби сіла в неї і глянула зсередини. Коли принцеса сяде, утікай з кочією як можеш, принцеса там зостанеться. Привезеш її сюди – і буде в нас ґаздиня.
Царський син і Дикий Павло почали майструвати ту хитру кочію. Коли змайстрували, принц прив’язав дишель до пояса Дикого Павла. Той потяг кочію до принцеси. Королівська донька вийшла із палацу, увиділа кочію, і вона їй дуже сподобалася. Дикий Павло попросив зайти до кочії, оглянути зсередини. Принцеса сіла, а він нараз пустився тікати. Придворна челядь кинулася слідом, та не могла його догнати: Дикий Павло летів, як стріла. Він привіз принцесу в хащу, бо коли вона зайшла в кочію, дверці так закрилися, що не могла вискочити звідти.
У хащі відкрили на кочії дверці. Увиділа принцеса, куди вона потрапила, і почала плакати, її розважали, але то нічого не допомагало. Аж за тиждень вона зрозуміла, що даремно плакати, та й перестала витирати сльози. Але відтоді з кожним днем ставала все блідішою і худішою. Увиділи каліки, що дівка сохне й худне, й зажурилися: «Що їй за біда, коли має що їсти і пити – доста всього доброго?» І почали підозрівати один одного: чи хтось із них потай не кохається з королівською донькою? Певно, від того так марніє дівчина! Якось уночі безногий чатував на безрукого з одного кінця дівоцької постелі, а той чигав на нього з другого кінця, але один про одного не знали.
Раз десь коло півночі обидва почули, що хтось із дівки смокче кров. Кинулися на нечисту силу, дивляться, а то – стара Інджі-баба (відьма). Вона жила недалеко в хащі і приходила ночами до принцеси ссати з неї кров. Відьму пов’язали і хотіли кинути в огонь, але вона почала проситися, аби її пустили. Ні царський син, ні Дикий Павло не хотіли відпустити її. Тоді босорканя (відьма) пообіцяла їм:
– Лишіть мене жити, і дістанете таку добру пораду, що в одного з вас виростуть ноги, а в другого – руки. Ідіть туди й туди, натрапите на одну криницю з годною водицею, замочіть руки й ноги, і вони одразу відростуть.
Послухали каліки стару відьму, не кинули її у вогонь, та лишили в кімнаті пов’язану, а самі подалися до тої криниці. Добралися туди, і Дикий Павло вже хотів замочити свої обрубки рук у криничну воду, та царський син закричав на нього:
– Чекай, не замочуй у криницю руки, я кину в неї спершу зламану галузку! Увидимо, що буде.
Він так і вчинив. Тільки впала галузка у воду, як обернулася на попіл. Ей, як розсердилися хлопці на стару Інджі-бабу. Вернулися додому та почали гойкати:
– Гей, стара босорко! Та ти красно обдурила нас! Хотіла, аби ми згоріли в тій криниці! Ну, тепер тобі кінець!
І, лаючи відьму, стали її штовхати до ватри, аби зараз же спалити. Тоді Інджі-баба заговорила знову:
– Йой, дайте мені спокій, скажу вам чисту правду – де є та криниця, що в ній водиця-гойниця і від котрої нараз повідростають ваші руки й ноги! Ідіть туди й туди і там натрапите на неї!
Царський син і Дикий Павло лишили стариганю пов’язану в колибі[1], а самі подалися по водицю-гойницю. Як знайшли криницю, то спершу кинули туди суху галузку. Тільки галузка впала у криничну воду – нараз пустила брості та й зазеленіла. Тепер уже вони не боялися, замочили хто руки, хто ноги до водиці-гойниці, і кінцівки нараз їм повідростали.
Повертаються цімбори додому і думають, що робити з відьмою. Дикий Павло радив одпустити, а царський син був проти і сказав:
– Якщо її пустимо на волю, вона вночі, як будемо спати, задушить нас обох. Хоч та босорканя зробила добре діло – се тому, бо мусила зробити. Треба її вбити!
Зайшли до колиби, і дарма просилася-молилася клята Інджі-баба – кинули її в полум’я, і вона згоріла.
На другий день царський син сказав Дикому Павлові:
– Послухай, що тобі скажу! У мене є молодший брат – піду його відвідати. А принцесу лишаю на тебе, можеш її взяти за жону.
На тому він зібрав свої речі, відклонився королівській доньці й Дикому Павлові та й рушив у дорогу. Добрався до столиці, де жив менший брат. Та перед тим, як зайти до міста, увидів на толоці велике стадо свиней. Підійшов до свинаря і звідає його:
– Чиє се стадо, чоловіче?
– Цареве, – засмучено відповів свинар.
І в тому свинареві царевич упізнав молодшого брата, а молодший його не впізнав. Тоді старший брат звідає свинаря:
– Та чи добре маєшся на службі у царя?
– Можна би терпіти, – відповідає той, – та дуже мене сердить, що увечері маю поцілувати кожну царську свиню, бо від того в голові так паморочиться, що падаю горілиць, і мушу лежати, доки отой паморок не вивітриться мені з голови.
– Видиш, – признався мандрівник, – я твій старший брат. Пам’ятаєш, як я йшов у світ, то сказав тобі, що ти у свого тестя ще будеш свині пасти! Не вартий ти нічого, раз на таке зійшов. А коли ще й кожний день ти цілуєш свині – то вже треба бути останнім у світі! Та я тобі поможу позбутися біди, лиш вислухай мене. Як вернешся із свиньми додому, цар вийде подивитися, як ти їх цілуєш, а ти візьми сокиру, сядь собі на стільчик і, як до тебе підійде свиня, удар її поза вуха так, аби одразу здохла.
Увечері свинар повернувся зі свиньми додому. Цар вийшов подивитися, а зять сів на стільчик, і всі півтисячі свиней за звичкою підходили до нього, аби їх цілував. Але тепер він кожну свиню рубав поза вуха, і вона одразу переверталася – здихала. Повбивав усі цареві свині та й поскладав їх в одну купу. Цар видів ту роботу від початку до кінця, та не сказав ні слова. Заговорив лише тоді, коли зять прибив останню свиню:
– Ну, синку, більше ти не будеш пасти моїх свиней, бо вже й не є що. Але зайди лишень до мене!
Коли зять зайшов, цар із нього зняв свинарське дрантя, а самого наказав помити й убрати в царське плаття. Потім разом із царем вони повечеряли, а по вечері лягли спати. На другий день царський зять устав, і жона звідає його, що йому приснилося. Чоловік відповідає:
– Ото мені снилося, що до мене прийшов старший брат і тепер чекає під ворітьми.
А вона страшенно розсердилася і каже йому:
– Се тобі не снилося, а й учора брат був із тобою, то він тебе намовив повбивати свиней!
Чоловік признався:
– Правда, так було.
Царська донька аж зблідла від злості:
– Дам я тому каліці! Я з нього душу витрясу!
Вибігла за ворота, увиділа старшого царевича і нараз ухопилася за нього! Але той так гупнув злюкою об землю, що нараз свічка їй загасла.
Із тим старший брат зайшов до молодшого і сказав, що він зробив. Тоді два брати вибралися в дорогу і повернулися назад у свою державу. Там вони живуть собі й донині, як не повмирали.
