Казка про стару ляльку - Народні

У коморі жило багато різноманітних речей. Почесне місце посідали банки. Вони завше були комусь потрібні. Не минало й тижня, як котрусь везунку забирали з комори. А коли вона поверталася, то була наповнена не лише солінням чи варенням, а й новими враженнями. Втім, бувало і навпаки: банку забирали повною, а повертали порожньою. Банки були балакухами і постійно вихвалялися своїми пригодами.

Під стіною стояла розкладачка. Вона прислухалася до кожного дзвінка у дім, сподіваючись, що це прийшли гості, які залишаться ночувати.

А ще в коморі мешкали газети, яких, коли їх накопичувалося багато, забирали в макулатуру. Банки вважали, що макулатура – це така кухня для газет. Самі ж газети уявляли, що це прекрасна країна у якомусь загадковому Закордоні. Взагалі ж, газети розповідали багато цікавого, і всі слухали їх залюбки.

На найвищій полиці оселилися коробки з ялинковими прикрасами – блискучими й легковажними. Вдачею своєю вони нагадували банки, що й не дивно, адже були їхніми родичками. Скляні іграшки пишалися своєю красою і тим, що несуть дітям радість. Вони вважали себе аристократами, а свою полицю – найпочеснішим місцем у коморі. Тому їх ображала присутність на цій же полиці старої ляльки. Ялинкові прикраси ніколи з нею не розмовляли, а коли вона намагалася розповісти, як з нею бавилися діти, лише глузували.

– Кому потрібне оте страхіття? Вигадує казна-що: з нею дівчатка у доньки-матері гралися! – хихотіли кульки, шишки та бурульки.

Ляльку звали Мальвіною, або Дівчинкою з блакитним волоссям. Колись Мальвіну придбали на день народження дівчинці Оленці, коли тій виповнилося вісім років. Лялька тоді була новенькою, з пишним блакитним волоссям, вбрана у сукню й панталончики, прикрашені мереживом і бантиками.

Мальвіна стала найпершою красунею серед Оленчиних ляльок. П’ять років вона жила у дівчинки, доки та якось не відвезла її у село до бабусі Рузі. Там Оленка часто відвідувала Мальвіну, але гралася з нею все рідше, бо дорослішала. А лялька потроху старішала. Колись рожевого кольору обличчя, ніжки й ручки вигоріли, волосся потьмяніло, хоч і лишилося блакитним. Проте бабуся Рузя дбала про Мальвіну: вбрання її було завжди чистим і випрасуваним, а волосся – зачесаним.

Зазвичай лялька сиділа на ліжку, а на ніч перебиралася на шафку. Мальвіна не нудилася. Двері спальні були майже завжди відчинені, й лялька чула розмови, що линули з вітальні, цокання годинника і кування зозулі, яка жила в ньому за маленькими дверцятами. Інколи на ліжку вмощувалися кішка або собака і гомоніли з лялькою. Часом кішка змінювалася кошеням, а собака – цуценям. А Оленка стала дорослою і лялькою більше не цікавилася.

…Мальвіні було, певно, вже років з двадцять, коли якось непосидюча дівчинка на ймення Маринка, п’ятирічна донька Оленки, знайшла стару іграшку.

– Ой! Як це я її раніше не помічала? – здивувалася вона.

Дівчинка схопила знахідку і прожогом кинулася до бабусі Рузі. (Втім, для Маринки вона була вже прабабусею.)

– Бабуню, поглянь, яка лялька! – тішилася Маринка.

– Це Мальвіна твоєї мами,– усміхнулася старенька.

– Невже? А можна вона тепер буде моєю? – запитала Маринка.

Звичайно, ляльку дівчинка отримала у своє володіння, і в Мальвіни почалося нове життя у міській квартирі. Вона знову опинилася у товаристві багатьох іграшок, серед яких була ще одна Мальвіна, щоправда набагато новіша. Маринка любила гратися „сестричками Мальвінами”. Згодом у ляльковій компанії з’явився ще й Буратіно. Серед м’яких іграшок знайшовся Артемон, а деякі ляльки стали Арлекіном, П’єро, татусем Карло, Карабасом-Барабасом та іншими персонажами відомої казки „Золотий ключик”. Черепаху Тортилу мама Оленка зшила зі старого беретика і шматка вельвету.

І ось одного вечора Маринка разом зі своєю подружкою Надійкою показали своїм батькам і сусідським дітям лялькову виставу „Пригоди Буратіно”. Роль Мальвіни виконувала стара улюблена лялька. Це був, певно, найщасливіший день у її житті.

Маринка дуже любила колишню мамину забавку. Проте дівчинка росла. Всі її іграшки тепер здебільшого спокійно сиділи на своїх місцях. Якось, коли Маринка вже закінчила школу, вона разом з мамою перебрала свої іграшки і віднесла їх до комори, де розсадила на найвищій полиці. Дві Мальвіни сиділи поряд. Однак незабаром їх розлучили. Маринчині іграшки час від часу дарували дітям, і „молодша” Мальвіна теж стала комусь подарунком. І от одного дня стара лялька лишилася зовсім сама. На полицю поклали коробки з новорічними іграшками. Щороку на свято ялинкові прикраси діставали, але для Мальвіни нічого не змінювалося. Вона сиділа у кутку, згадувала своє життя і слухала передзвін банок і поважні розповіді газет.

Якось новорічні прикраси діставала з верхньої полиці молода жінка, яка помітила там ляльку.

– Ой! Моя старенька Мальвіна! – зраділа вже доросла Марина.

У ляльці важко було впізнати Дівчинку з блакитним волоссям, бо волосся її геть побіліло,а вбрання зіпсувалося. Однак на Новий рік стаються дива. І цього разу диво створила Марина. Вона одягла Мальвіну в нове картате плаття з білими комірцем і манжетками. Залишки сивого волосся зачесала і сховала під чепчик, а на ніс почепила окуляри.

– Вітаю Вас, Бабусю Чарівнице! – сказала Марина. – Мої діти залюбки познайомляться з Вами.

У велику кишеню нового ляльчиного вбрання Марина поклала листівку і посадила Бабусю Чарівницю під ялинку поряд з іншими подарунками.

Катруся і Дмитрик відразу ж помітили ляльку. Вони дістали листівку, і Дмитрик прочитав уголос: „Вітаю вас, Катрусю і Дмитрику, з Новим роком! Я Бабуся Чарівниця, Фея ввічливості. Відтепер житиму з вами, і вірю, що ми станемо щирими друзями”. Катруся радісно усміхнулася:

– Здрастуйте, Чарівнице!..

Наталія Рашевська

художник Наталія Котилевська