Лак І Пак - таджицька казка

Було таке чи ні, та жили собі жінка й чоловік – Лак і Пак. Мали вони одну доньку.

Ось виросла їхня донька та така гарна. Тільки розумом обділила її доля. Чутка про її вроду розлетілася по всіх усюдах. От одного дня приходять до дівчини старости.

– Бач, доню, вони прийшли тебе сватати,– каже мати.– Тож піди принеси води на чай. Тільки хутенько, аби старости

бачили, яка ти моторна, й висватали тебе.

Узяла дівчина глечика й побігла до озера. Набрала води, стала й задумалася: «Як усе буде гаразд, старости висватають мене, справимо весілля, згодом я народжу хлопчика, і ми підемо з ним до моїх батьків у гості мама зрадіє, що в неї такий чемний та слухняний онучок, і пошле його по воду на чай.

Хлопчик прибіжить до озера, підсковзнеться і втопиться. Що ж я, нещасна, тоді робитиму, що скажу його батькові? Ой, лишенько мені!» – впала вона й заголосила.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Де ж твій чай? – питає Пак.

– Та пішла наша донька й пропала...

Минуло ще трохи часу.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Прийшла наша донька? – питає Пак.

– Ні, ще й досі не повернулась,– одказує Лак.

– Піди й довідайся, що з нею! – звелів Пак.

Прийшла жінка до озера, дивиться, а її донька сльозами заливається.

– Ой, донечко, чого це ти плачеш?

Ох, не питайте, матусенько,– відказує дівчина.– Сиджу я та й думаю: «Висватають мене старости, справимо весілля. Згодом я народжу хлопчика і ми з ним підемо до вас у гості. Ви зрадієте, що маєте такого слухняного внучка, пошлете його по воду на чай. Моє дитя прибіжить до озера, нахилиться, щоб зачерпнути води, підсковзнеться, впаде в озеро і втопиться. Що ж я тоді робитиму, що його батькові скажу? Ой, лишенько моє!» – знову заголосила дівчина.

– Яка ти тільки й розумна, дочко! Я б до такого нізащо не додумалася, – сіла біля доньки Лак і теж гірко заплакала.

– Що з вами, чого плачете? – питає.

– О любий Паку, послухайте, яка мудра наша донька.

– Що ж вона каже? – питає Пак.

– Каже: «Коли все буде гаразд, старости висватають мене, справимо весілля. Згодом я народжу хлопчика, і ми разом з ним підемо до вас у гості. Ви побачите, що у вас такий слухняний помічник, і пошлете його по воду на чай. Мій синочок прибіжить до озера, підсковзнеться, впаде у воду і втопиться. Що ж я тоді робитиму, що скажу його батькові?»

– О, нехай я буду жертвою твого розуму! – й собі заголосив Пак.

Тепер уже донька, мати й батько сиділи на березі ставка і гірко ридали.

Їхній плач почули старости.

– Що воно за оказія? – озвалися вони й собі пішли до озера. Дивляться, а жінка, чоловік і донька сидять на березі й голосять.

– Що сталося? – питаються старости.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Розкажи їм.

– Ох, люди добрі! – мовить Лак.– Наша мудра доня каже, що, коли ви її висватаєте, ми справимо весілля, згодом вона народить хлопчика й прийде з ним до нас у гості. Ми побачимо, якого маємо чемного внучка, й пошлемо його по воду на чай. Хлопчик прибіжить до озера, підсковзнеться, впаде у воду й втопиться. Що ж вона тоді робитиме, що скаже своєму чоловікові?

Почули таке старости й промовили:

– Ця дівчина така ж розумна, як і вродлива.

Тож висватали дівчину, а невдовзі й весілля справили.

Минуло трохи часу.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Провідаймо донечку!

– Добре, Паку, підіть купіть олії, напечемо пирогів та й поїдемо.

Пак узяв глибоку миску й подався до олійника. Той зважив фунт олії, налив Пакові повну миску, та трохи не влізло.

– Що з нею робити? – питає олійник.

– Паку, Паку!

– Що, люба Лак?

– Тої олії, що ви принесли, замало.

– Так ще в мисці є,– одказує чоловік.

Лак перевернула миску, щоб показати, що усередині, й на землю вилилася й та олія, що була на денці.

Чоловік і жінка порадилися й вирішили, що без олії пирогів не буде й треба напекти свіжих коржів.

– Коли так, то ви, Паку, розпаліть у танурі, а я за той час учиню тісто.

Пак приніс дров, зазирнув у танур, а там червоно-червоно. То в танурі відбивалися сонячні промені.

«Ти диви! Сам розпікся»,– подумав чоловік та й пішов собі.

А Лак порозкачувала коржі, прийшла до танура, дивиться, а той червоний, мов аж пашить. Тож принесла коржі й поналіплювала на стінки, щоб пеклися.

Чекають Лак і Пак годину, чекають другу, а коржі й не загнітилися.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Отак і сидітимемо? Давайте візьмемо танура на плечі та й підемо, а коржі дорогою допечуться.

Так і зробили. Ось виходять свати з хати, дивляться, аж невістчині батько з матір’ю йдуть, ще й танура несуть на плечах. Підбігли до Лак і Пака, допомогли скинути ношу, а самих запросили до хати, пошанували, як звичай велить, ще й ночувати залишили. Постелили гостям в окремій кімнаті. Вони полягали й стали довкола роззиратися.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Гляньте, як стіни потріскалися.

– І як же це наша розумна донечка не здогадалася помастити їх олією.

– То давайте самі помастимо! – каже Лак.

Чоловік із жінкою знайшли на полиці глечик олії, повимащували нею всі стіни й пішли спати. Але Пак раптом загледів у комірчині два жбани.

– Лак, Лак!

– Що, любий Паку?

– Ти казала, що наша донька на розум небагата, а воно не так. Глянь, яка вона розумниця: знає, що батько з матір’ю запорошилися в дорозі й налагодила нам купіль.

Лак і Пак зайшли до комірчини, стали обмиватися над жбанами.

– Ой, яка солодка вода,– мовив Пак.

Насправді ж у жбанах була не вода, а виноградна патока. Лак і Пак пообмивалися й полягали спати.

Настав ранок, поблагословилося на світ. Господарі постелили надворі килим та ковдри, розіслали скатертину, запарили чай, посідали, а гості не виходять. Нарешті свати не витримали, заходять до кімнати, а Лак і Пак поприлипали до по-стелі. Повіддирали їх, нагріли води, пообмивали й випровадили додому.

По якімсь часі свекор, свекруха й чоловік поїхали кудись далеко в гості, а молодиця зосталася на господарстві. Вмиватися вранці їй не хотілося, варити снідати теж лінувалася. Отак вона сиділа, сиділа, та й схотіла їсти. Узяла коржа й невмивана заходилася наминати.

Раптом із хліва визирнуло теля й замукало.

– Ой лелечко! Це ж воно, либонь, побачило, що я невмивана їм хліб, й ославить мене на весь край,– схопилася молодиця й подалася до батьків, розповіла їм про свою халепу.

– Воно й справді негаразд вийшло,– каже батько,– Та нічого, доню, не журися. Підемо зараз до судді й попросимо, аби звелів людям не говорити про твою ганьбу.

Лак і Пак пішли з донькою до суду, розповіли все, як було, й попросили суддю, аби покарав кожного, хто розпускатиме чутки про те, що сталося з молодицею.

– З такою справою я сам не впораюся,– відказав на те суддя.– Якщо навіть звелю не говорити про це в нашому місті, то в усьому краї не можу звеліти. Ідіть до падишаха.

Лак і Пак подалися з донькою до падишаха.

Вислухав їх господар і звелів, аби ніхто не смів говорити про ганьбу доньки Лак і Пака. Вістуни оповістили той указ по всьому краю.