Сон чи казка - інгуська казка

Щоб подобрішала ваша душа від доброго, щоб розвеселилася вона від веселого, розповім я вам оцю казку...

Жив в одному аулі горянин-інгуш, а в нього був син. Якось уранці батько виніс на вулицю зерно сушити, а синові наказав пильнувати, аби птиця зерно не розклювала, і пішов У своїх справах. Аж повертається десь опівдні й бачить: син сидить собі та й дрімає, зерно ж, що лежало поряд, так і лежить, а те, що подалі, горобці склювали.

Розсердився батько і будить сина. Хлопець здригнувся й обернувся на голос.

– То оце так ти пильнуєш зерно? – питає батько.

А син відповідає:

– Не міг я зерно пильнувати, бо ж мені довелося ще ходити по доньку падчахову!

– По яку ще доньку? Я тебе нікуди не посилав! – здивувався батько.

Хотів батько дати йому потиличника, але бачить: хлопець і сам чимось здивований.

– Не посилав, це правда, але я сам пішов...

– Ану ж розказуй, як воно усе сталося!

– Ну я ж оце й хочу оповісти...

Сіли вони рядком, і почав син оповідати.

– Коли ти пішов,– почав син,– я сидів-сидів, дивлюся – ніяких горобців та ворон немає. Знайшов я старий бешмет, повісив його на гілляку, щоб відлякував птахів, а сам приліг відпочити. І раптом я опинився на березі річки. Пірнув у неї і став дорослим джигітом. Скупався, виходжу на берег, одягнувся і тільки-тільки зібрався йти – дивлюся: наближається до берега гарненька дівчина із глеком у руці.

Побачила вона мене, підійшла ближче й каже: «Зачекай, джигіте, не йди, я князева донька і хочу порадитися з тобою».

Я зупинився – і ось що розповіла мені ця дівчина: «Один грізний падчах з незліченним військом зазіхає на наші землі. Надіслав він моєму батькові два ножі й сказав угадати, який з них належить простому горянинові, а який – падчахові. І сказав ще той падчах: якщо не буде відповіді, то я сплюндрую вашу землю!.. Зібралися люди з усього аулу, думали-думали, але ніхто відповісти напасникові не міг... Чи не зможеш ти, юначе, зарадити нашому лихові?»

Я подумав і відповів на це князівні так: «Покладіть обидва ножі на вогонь. На ножеві простого горянина з’явиться жир, бо цей ніж був у роботі. А ніж падчаха в роботі не бував,– скільки не грій його, він сухим залишиться. Передай мою пораду батькові, а як ітимеш до річки ізнов – візьми з собою коржів. Бо мені так їсти хочеться».

Пішла дівчина. Опівдні повертається до річки, дістає коржі й каже: «Ти добре порадив про ножі. Але тепер падчах надіслав батькові двох півнів і сказав угадати, який з них старий, а який молодий. Ніхто не знає, як відповісти грізному падчахові».

Я знову-таки подумав і так порадив князівні: «Два дні не давайте півням їсти. А третього дня випустіть їх на вулицю й насипте пшениці. Обидва півні кинуться дзьобати зерно. А ви й придивляйтеся: молодий півень стоятиме головою до вітру, а старий повернеться до вітру хвостом».

Пішла дівчина додому. А я сиджу біля річки, виглядаю її. Аж через три дні вона знову вийшла до річки. «Я зовсім зголоднів, чекаючи на тебе»,– сказав я князівні. А вона мені: «Я, каже, хотіла побачити, як півні

дзьобатимуть зерно. Ти сказав правильно. Падчах вдовольнився з нашої відповіді. Але ж тепер нове лихо спіткало наш край. Грізний падчах прислав моєму батькові залізний стовп і звелів передати: якщо хто-небудь із наших зможе цей стовп підняти однією рукою і влучить через прірву в глек, то він зі своїм військом відступиться од наших кордонів. А якщо ніхто не зуміє цього зробити, то падчах сплюндрує наш край. Усі наші джигіти зібралися, але жоден не в силі підняти отой стовп».– «Гаразд, кажу їй, я підніму залізний стовп однією рукою, перекину його через прірву і влучу в глек. Але спершу нехай князь накаже зарізати бичка й нагодувати мене. Отак і передай йому».

Побігла дівчина додому, а мене просила зачекати, нікуди не йти. Я лишився на березі. Не минуло й години – прибігає князівна: «Сказала я князеві, що знайшла джигіта, який береться залізний стовп однією рукою підняти, через прірву перекинути й у глек улучити, але просить, аби його спершу нагодували. Князь наказав своїм слугам зарізати бичка, засмажити на вогнищі й нагодувати тебе. Ходімо зі мною!»

Я пішов. Мене добре нагодували. Потім показали мені залізний стовп, що його прислав князеві падчах. Я підняв цей стовп однією рукою, перекинув через прірву й улучив у глек. А на тому боці прірви стояв грізний падчах зі своїм військом. Побачив він, які в нашім краю є джигіти, злякався та й відступив зі своїм військом від наших меж...

Тут князь зрадів, похвалив мене й каже: «У грізного падчаха є донька-красуня. Вона гідна стати нареченою такого джигіта, як ти. Йди до падчаха, попроси його віддати за тебе доньку. А ми тобі справимо весілля, якого світ ще не бачив».

Того ж таки дня я й подався в дорогу... Йшов-йшов та й опинився біля великої річки. Дивлюсь: на березі чолов’яга зачерпує воду велетенським ковшем – ну, таким, як діжа,– випиває і кричить, що вмирає від спраги.

«Оце так диво!» – гукнув я. «Хіба це диво? – сказав незнайомець,– Онде джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек,– ото диво!» – «Так це ж я залізний стовп через прірву перекидав, а тепер по доньку падчаха йду. Підеш зі мною по падчахову доньку?» – запитав я чолов’ягу. «Піду,– погодився він,– Тільки ківш води з собою візьму».

Отак пішли ми далі удвох. Ішли та й ішли, аж бачимо: біжить дядько, та так швидко, що лань від нього не втече. Мчить поряд з ланню, рукою її погладжує, а над ним сокіл летить. А взутий дядько у важкі залізні черевики, та ще й до однієї ноги млинове коло прив’язане! «Оце так диво!» – гукнули ми обидва. «Хіба це диво? – відповідає дядько з колом.– Джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек – ото диво!» – «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав! – гукнув я йому вслід.– Підеш зі мною по падчахову доньку?» – «Піду,– погодився дядько.– Тільки я й сокола з собою візьму».

Пішли ми вже утрьох. Ішли та й ішли, аж зустрічаємо чоловіка, що прилип вухом до скелі й показує нам: тихо, мовляв!

«Ти що оце робиш?» – запитав я. «Хочу дізнатися, у який бік поповзла змія, що живе за сьомою горою на схід».– «Оце так диво!» – в один голос вигукнули ми утрьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч через прірву перекинув та ще й у глек влучив – ото таки диво!» – «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,– сказав я йому,– а тепер по падчахову доньку йду. Ходімо з нами!» – «Гаразд!»

Отак нас стало вже четверо. Ішли-ішли та й побачили селянина: ходить по лугу, хапає однією рукою одразу по три стоги сіна і переносить їх з одного місця на друге, а поряд із ним вовк бігає.

«Оце так диво!» – гукнули ми вчотирьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч підняв, через прірву перекинув та ще й у глек влучив – ото диво!» – відповів селянин. «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,– гукнув я і запитав незнайомого: – Підеш із нами по падчахову доньку?» – «Піду! – охоче погодився він.– Тільки я візьму з собою й вовка, він нам знадобиться».

Тепер нас стало п’ятеро, та ще сокіл і вовк. Ішли та й ішли, аж доки не дійшли до палацу падчаха.

«Куди йдете?» – запитала нас при брамі варта. «По падчахову доньку»,– відповів я.

Тоді вартові випустили з клітки бойового півня і сказали: «Далі й кроку не ступите, якщо його не переможете! Чи є у вас бойовий півень?» – «Півня нема, але є сокіл»,– гукнув я і випустив до бою сокола.

Налетів сокіл на півня, все пір’я повисмикував і заклював його.

Пішли ми далі. А далі – друга брама і біля неї знову варта: «Куди йдете?» – «По падчахову доньку!»

Начальник варти спустив з ланцюга собаку й гукнув: «Далі й кроку не ступите, якщо ваш собака нашого не переможе!» – «Собаки в нас нема, зате є вовк!» – гукнув я і випустив вовка. Налетів вовк на собаку, вчепився у загривок і давай тріпати сюди-туди. Собака ледь вирвався і втік. Варта мусила дати нам дорогу... Йдемо, аж дивимося: уже будиночок для нас приготували. Слуги стіл накривають, із куховарні наїдки виносять.

«Послухай-но, Пильне Вухо, про що вони на куховарні говорять?» – сказав я тому чоловікові, що слухав, як змія за сьомою горою повзла.

Той прислухався та й каже: «Падчах наказує у їжу нам отрути підмішати».

Нарешті слуги поприносили всі наїдки, але ми сказали: «Передайте падчахові нашу подяку, але їсти нам не хочеться».

Слуги пішли, а ми полягали спати. Та щойно ми задрімали, як хатинка наповнилася димом. Скочив я, виглянув у віконце й бачу: біля всіх дверей, біля всіх вікон купи хмизу палають. «Так он воно що! – здогадалися ми.– Падчах нас надумав спалити!»

«Ти приніс із собою ківш води, загаси вогонь»,– попросив я чолов’ягу, який пив велетенським ковшем воду біля річки і все кричав, що вмирає від спраги. Чолов’яга тут же перевернув свій ківш – і вогонь одразу погас.

Ми знов полягали. Але й на цей раз заснути не вдалося. Зі всіх вікон ринула потоками на нас вода. «Тепер нас утопити збираються»,– здогадалися ми.

«Перенеси нашу хатинку на сухе місце»,– попросив я того селянина, що переносив на лузі по три стоги сіна за раз.

Той вискочив, підхопив хатину й переніс на пагорбок.

Уранці прийшов падчахів слуга.

«Падчах сказав,– передав нам він,– що віддасть тобі доньку, якщо хтось із вас випередить чаклунку, яка живе при дворі падчаха».

Привели чаклунку. Поряд з нею став дядько, що в залізних черевиках з млиновим колом поряд із ланню бігав. Зняв він свої черевики, відв’язав коло. Падчахів слуга подав знак – і почалися перегони, помчали скорохід та чаклунка – та так хутко, що одразу зникли за обрієм.

«Послухай-но, Пильне Вухо, що там діється»,– попросив я того, що слухав, як змія за сьомою горою повзе.

Той приклався до землі та й каже: «Чаклунка вже чимчикує назад, а товариш наш лежить за сьомою горою. Певне, вона чимось відьмацьким приспала його».

Озирнувся я на всі боки. Бачу: біля палацу залізний стовп. Схопив його й питаю: «Як же розбудити його?» – «А треба в дерево вдарити, яке стоїть поряд із ним,– він одразу скочить на рівні!»

Я кинув залізний стовп простісінько в те дерево і розколов його. Наш бігун одразу ж прокинувся і давай наздоганяти чаклунку. Наздогнав її на третій горі, штовхнув у прірву, а сам прибіг до палацу.

Побачив падчах, що його переможено, визирнув у вікно й гукнув: «Візьми мою доньку й забирайся геть!» Узяли ми падчахову доньку та й повернулися додому...

– От бачиш, скільки справ у мене було, хіба я міг за якимись там горобцями ганятися? – сказав син, звертаючись до батька.

– Зерно бачу, тебе бачу, а от падчахової доньки і твоїх приятелів щось не видко. Де ж вони? – запитав батько.

Син роззирнувся навсібіч. І справді – нікого не було. І тоді він подумав-подумав та й каже:

– А все інше, напевне, мені уві сні привиділось...

* Падчах – падишах, володар, король у країнах сходу.