Зрадливий товариш - індійська казка

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

– Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

– А чого ж!– зрадів верблюд. Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, вік прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.

Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку втрапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

– Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому– Що час, то час! – скрушно зітхнув верблюд.

– То я сідаю тобі на спину?

– Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

– А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

– І сам не знаю,– відповів шакал. – Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

– Он воно що!– мовив верблюд. – То ти таки не винен. Звичка е звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

– А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

– Що ти, що ти!– злякано заскиглив шакал. – Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

– І сам не знаю – закортіло, та й край!– відповів верблюд. – Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було – він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.