Так шахрайці й треба - таджицька казка
Була собі лисиця, і така вже хитра: попоїсти любила смачно, а працювати лінувалася.
Одного дня надокучило їй сидіти самій у норі, тож вийшла трохи надвір погуляти. Іде собі дорогою, а назустріч їй черепаха та мурашка.
– Ти хто така? – питає лисиця черепаху.
– Як хто? Черепаха.
– А це що за звір? – кивнула лисиця на мурашку.
– Моя подруга – мурашка.
– Твоя подруга, кажеш? – стала глузувати лисиця,– Хіба ти не плазун?
– Плазун, – підтвердила черепаха.
– А мурашка – комаха! І як це ви з нею подружили?
– Та й що з того, що комаха? Адже вона тварина і я тварина! – відказала на те черепаха.
Почула таку відповідь лисиця і вирішила провчити цих двох нетямущих тварин. І так провчити, щоб запам’ятали її науку на все життя. «Не лисиця буду й не шахрайкою зватимуся, коли цього не зроблю»,– заприсяглася вона.
– Коли так, то і я ваша подруга,– уже вголос проказала шахрайка. – Троє друзів завжди краще, ніж двоє.
Черепаха та мурашка не заперечували, й усі троє рушили в дорогу.
Ішли вони, йшли, доки лисиця привела їх до того місця, де лежало розсипане зерно.
– Яка добірна пшениця! – вигукнула мурашка,– А яке велике зерно! От би мені цю пшеницю додому, на цілу зиму вистачило б!
– То так ти дружбу шануєш, мурашко?! – докорила їй лисиця. – Хіба не знаєш, що друзі все, що знаходять, ділять порівну?
– Правда, правда! – підтвердила черепаха.
– Але цієї пшениці так мало,– вела своє лисиця,– що й ділити нічого. Краще позбираймо її, пошукаймо гарної землі, посіймо, а врожай поділимо на трьох.
Мурашка й черепаха погодилися. Позбирали пшеницю й подалися шукати місця, де б її посіяти. Ішли вони, йшли, поки не спинилися нарешті під високою стрімкою кручею.
– Ось де гарна пухка земля! Тут і посіймо.
Лисиця, черепаха та мурашка поклали пшеницю край лану і стали орати. Та лише взялися до роботи, як лисиця зиркнула на кручу й промовила:
– Здається мені, що ця гора ось-ось упаде на нашу ниву. Якщо це станеться, змарнується уся наша праця. Ви оріть, а я піду кручу потримаю.
Не встигли черепаха з мурашкою й рота розтулити, а лисиця подалася під гору й вклалася спати.
– Схоже, що наша подруга хоче нас перехитрити! – мовила черепаха, витираючи піт,
– Не журися, і на хитруна кара знайдеться,– заспокоїла її мурашка.
Виорали подруги свою ниву, посіяли пшеницю й сіли спочити.
– Славно ми попрацювали,– не могла відірвати очей від ріллі черепаха.
– Тепер і відпочити можна,– додала мурашка.
Минув час. Пшениця зійшла, закущилася, стрілки повикидала, заколосилася, налилася добірним зерном.
Мурашка з черепахою вийшли в поле. Вижали пшеницю, пов’язали в снопи, поскладали в копи, обмолотили. Зерно провіяли, просіяли і тільки-но почали ділити, а лисиця тут як тут.
– Доброго здоров’я, подруженьки! Ой, як мало пшениці,– завиляла хвостом.– На трьох і ділити нічого. Хай краще візьме її хтось один із нас, та й квит.
– Ти не працювала, ти й не візьмеш! – відказала черепаха.– А для нас із мурашкою і це – велике багатство.
– Ні, черепахо, так друзі не роблять! – не погодилася лисиця.– Давайте закладемося. Хто виграє, той і пшеницю забере.
– На яких умовах закладатимемося? – спитала мурашка.
– Підемо всі троє он під той карагач, а звідти побіжимо сюди. Хто примчиться перший, той і пшеницю забере.
– Ти наперед знаєш, що прибіжиш швидше за всіх, тому й закладаєшся. Так не можна! – не погодилася черепаха.
– Хто прибіжить перший, ще не знати. А тому нам треба пристати на лисиччин заклад,– підморгнула черепасі мурашка, а як лисиця рушила до карагача, шепнула щось подрузі на вухо.
Усі троє підійшли до дерева. Звідти до купи пшениці було ступнів триста.
– Приготуйтеся, – сказала хвостата.
– Раз, два, три! Біжімо! –
гукнула лисиця й кинулася до купи зерна. А мурашка тієї ж миті вчепилася їй у хвоста. Лисиця хутко добігла до місця.
Поклала на купу свого пухнастого хвоста й розреготалася:
– Таки моя пшениця!
– Не дуже регочи, лисице, забери краще свого хвоста,– гукнула мурашка.– Чому це пшениця має бути твоя, коли я прибігла раніше за тебе?!
– Як це раніше за мене?
– А так, бігла, бігла та й прибігла! – відповіла мурашка.
– Я тобі не вірю! – залементувала шахрайка.
Саме тоді нагодилася черепаха.
– Агей, лисице, що тобі миліше – пшениця чи власна душа?
– Що це означає? – ще дужче розлютилася лисиця.
– Хіба не чуєш, як гавкають собаки? Це тебе шукають два гончаки.
Собак лисиця дуже боялася. Тож тільки-но почула про них, щодуху, не озираючись, чкурнула, куди очі дивляться.
А мурашка й черепаха раді, що спекалися хитрої та лінивої приятельки, мовили:
– Так шахрайці й треба!
Вони поділили пшеницю нарівно, віднесли її додому й цілу зиму мали що їсти.