Два товариші - українські народні

От кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня; а як до Благовіщеня дозимував скотину, а на Благовіщеня хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.

Ото я вам скажу:

У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту у велику силу до Благовіщеня дозимував, а на Благовіщеня тільки живу вивіз на луку. Ото як зачала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала. Скоро на ноги підвелась – і пішла далі, від вітру валяючись.

Ото йде, коли зустрічає її Прало, такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, та й каже:

– Здоров був, товаришу!

Глянув кінь на товариша та й подумав: «Це не мені товариш», та й відказав:

– Доброго здоров'я!

Ото й питає ситий худого:

– А куди ти йдеш?

– Та йду світ за очі.

– Та й я туди ж, так нум товаришувати.

– То й нум! – сказав худий кінь.

Ото й пішли вдвох.

Ото йдуть та й балакають; а ситий і каже:

– Скажи мені, як тебе звуть? А худий відказав: «Пакінь».

– А я Прало,– сказав ситий,– ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий.

– Ходім! – сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад.

Прийшли на тік. Ото Прало каже:

– Бий, Паконю!

А той:

– Бий ти!

От Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударить, то вогонь креше. Ото Прало й задумався: «Який він сильний, не мій товариш: я як ударю, то іскри не сиплються, а тільки тік гнеться, а від нього сиплються іскри!» А того й не знав Прало, що Пакінь підкований: хазяїн на зиму підкував та й забув вирвати підкови, як на луку витяг.

От Прало й каже до Паконя:

– Ходім, товаришу, ще до моря: хто більше води видме?

– Ходім,– сказав Пакінь.

Ото пішли. От Прало як духне, то за малим риби за хвости не вхопить – аж до сухого. А Пакінь похнюпив голову в воду, язик висолопив, бо тільки живий, а щука думала, що м'ясо,– хап його за язик, а Пакінь – клац її зубами та й каже до Прала:

– А що, товаришу, чи ти що піймав?

– Ні,– сказав Прало.

– А я піймав!

Ото глянув Прало на Паконя та аж ізлякався, що таку щуку велику держить Пакінь у зубах, та й каже:

– Ходім варити, товаришу, тепер є що!

А сам тільки голову почухає та поглядає на Паконя та й думає: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»Ото розіклали вогню, щоб варити ту рибу. Прало й каже:

– Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, а я дров принесу.

– Ну, й добре! – сказав Пакінь.

Сів і голову похнюпив: сказано – три чисниці до смерті; а сорока думала, що неживий, та хап його за язик! А Пакінь – клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь питає:

– А що, товаришу, чи піймав що?

– Ні,– сказав Прало.

– А я піймав! – відказав Пакінь.

Дивиться Прало, аж справді держить сороку в зубах Пакінь.

Здивувався Прало та й каже:

– А де це ти, товаришу, взяв сороку?

– Е, товаришу,– сказав Пакінь,– я під небесами літав та й піймав!

Дуже зажурився Прало та й каже: «Е, це не мій товариш: коли він рибу в морі ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці попід небесами і риби в морі не піймаю!» Отак думав Прало сам собі і міркував: яким би побитом від Паконя втекти?

Ото каже, подумавши, Прало:

– Вари, товаришу, а я піду, може ще дров принесу.

– Добре,– сказав Пакінь.

І пішов Прало, та навкруги, та навтікача, біжить та оглядається, та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі, хоч би утікти від тебе!»От біжить Прало, коли зустрічає вовка. Вовк і каже:

– Здоров будь, Прало.

– Здоров, вовче, та мовчи! – сказав Прало бозна яким голосом.

– Та що там таке? Розкажи! – сказав вовк Пралові.

– Ось що!– став Прало розказувати.– Я зустрівся з товаришем і хотів із ним побрататися; ото й пішли сили спробувати – хто дужчий. То як ти скажеш? Я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше. Ото пішли води дути до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варити тієї риби, то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від нього.

– Та як же його звуть? – спитався вовк Прала.

– Пакінь,– сказав Прало.

– Е, так я таких умію підголювати,– сказав вовк,– тільки покажи, де він.

– Е! – каже Прало,– я тебе туди не поведу, а покажу: ген там на долині, під могилою, вогонь палає – то товариш мій Пакінь розкладає.

Ото подивився вовк, увесь затрусивсь і сказав:

– Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявсь, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати.

Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст – і до голови обдер шкуру і Пралові подарував. Остався Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.

Оце вам казка, а мені бубликів в'язка.