Пісня одинадцята - Народні

Повідають мудрі люде:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.

Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив, мов весельчак.

«Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати? —
Грізно з трону крикнув цар.—
Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.

Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерти,
Вже на штуки є роздертий,—
Се й тебе жде, пане Лис!»

Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі, руки заламавши
І лице слізьми облявши.
На все горло так зарув:

«Ой-ой-ой, годино чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!»

«Що се ти верзеш, брехуне?» —
Цар до нього гнівно суне.
«Царю, вбий мене тепер!
Се ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний,
Ліпше б я відразу вмер!

Га, я думав, що на Яця
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку —
Світ такого не видав.

Там діамант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.

Се цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоровля, вроди,
Навіть мертвий би ожив.

Отакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоть хвильку,
Що вб'є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зграбував?

А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап то само,
Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.

Царю, й ти, Царице-пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплітки всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви шилом відплатили
Найвірнішому слузі!»

Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо сама, обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.

«Ні,— почав знов Лис по хвили,—
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.

Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!

Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,—
О, то вас нема на це!»

«Брешеш, навісний брехуне! —
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.—
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!

Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!

Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.

Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.

«Що се ти їси, Микитко?» —
«Адже рибу»,— каже швидко
Лис. «Та дай же ж і мені!» —
Просить жінка. «Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!»

«Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!» —
«Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!»

«Що за сіть?» — пита Вовчиця.
«Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!»
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.

От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
«Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте —
Риб спіймете повен міх!»

І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить — дурна!

«Лисе,— каже,— щось щипає!» —
«Цить, то риба так хапає».
А то хвіст хапав мороз.
«Лисе, може, вже тягнути?» —
«Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!»

«Лисе, тисне щось і мика!» —
«Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!»
А то хвіст обмерз вже кріпко.
«Лисе, тягну!» — «Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!»

Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало —
Не пускає. «Ой, тягни,—
Каже Лис,— тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!»

Шарпнула ще раз Вовчиця,—
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно — аші руш.
«Тітко,— Лис рік,— дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!»

Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула —
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.

Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В'ється, рветься, а ті б'ють!
Далі шарпнула щосила,
Півхвоста в леду лишила
Та й шмигнула в божу путь!»

А на се Микита ґречно:
«Так, се правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.

Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь».

Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався,
Під собою землю гриз.
«Га, поганець! — крикнув лютий.—
Ось як він вертить