Вітри й дітвора - японська казка

Було це дуже давно.

Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму.

Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:

– Чи не хотіли б ви, хлоп’ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?

– Чому ж ні, хотіли б! – відповів один хлопець.

– Чому ж ні, хотіли б! – підхопили інші.

– Ну, то я вас усіх заберу з собою,– сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.– Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.

Раптом знявся вітер і шугнув у небо, а за ним – чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.

Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь – скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.

– їжте, діти, їжте,– припрошував чоловік розгублених хлоп’ят, обтрушуючи дерева.

Діти не дали себе довго просити – збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий.

А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося.

Зненацька чоловік похопивсь і сказав:

– Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп’ята, час додому.

Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.

Покинуті хлоп’ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.

– Я хочу додому! – заплакав один.

– І я!..– вторували йому інші.

Саме тоді вдалині блимнув вогник.

– Мабуть, хтось іде до нас! – зраділи діти.

Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник.

Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться – сидить самотня бабуся.

– Хто в тій хаті живе? – І спантеличені хлопці перезирнулися.

– Байдуже. Заходьте,– озвалася бабуся.

Хлоп’ята боязко переступили через поріг.

– Звідкіля ви?

– Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник... – відповіли діти й заплакали.

– Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.

Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.

– Чуєш, братику, вставай!

– Що сталося, сестрице? – І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.

– З тим Південним Вітром я не дам собі ради – такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?

Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав:

– Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.

Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо.

А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися.

Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору.

Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.