Королівське слово - арабська казка

Колись давно жив один король у великому палаці.

І була у нього дружина, королева, та син – принц. А у палаці служило безліч слуг та кухарів.

Король та вся його родина дуже любили солодощі.

Королівські кухарі готували найсмачніші солодкі страви. Їхні аромати розносилися по всьому місту.

У бідних людей не було солодощів, і все, що їм діставалося – це пахощі з королівської кухні.

Гончар Калу робив дуже гарний посуд, проте заробляв мало. Тому він та його найкращий приятель мишеня Біб тільки нюхали пахощі, що доносилися з палацу.

Якось Калу сказав Бібу:

– Я б хотів покуштувати солодощів. Але де їх взяти?

Біб подумав і сказав:

– Зроби для королівської родини три глеки та попроси замість грошей солодощів.

Калу взявся до роботи. Незабаром він зробив три чудових глеки та поніс їх до палацу.

Уся королівська родина була у захваті від глеків.

– Що ти хочеш за них? – запитав король.

– Я і мої друзі хотіли б покуштувати ваших солодощів.

– Добре, мої кухарі приготують багато смачних страв для тебе і твоїх друзів. Я даю тобі своє слово.

Біб мав багато родичів та друзів. І коли Калу розповів йому про обіцянку короля, Біб гукнув:

– Хлопці, ходімо зі мною!

Миші заходилися поїдати солодощі. Тільки їх було дуже багато, і король почав хвилюватися.

– Як позбутися мишей? – запитав він своїх радників.

– Треба дістати котів, – відповіли мудреці.

Король наказав дістати котів, і слуги зібрали їх з усіх кутків міста.

Коти добре попрацювали – миші зникли з палацу.

Але тепер вони самі вирішили залишитися у короля. Вони сиділи на його стільцях та спали на його подушках.

Король розсердився та знову погукав своїх радників.

– Треба привести собак, – сказали мудреці.

І от чорні й коричневі, сірі та білі собаки із гавкотом та риканням опинилися у палаці. Вони прогнали котів.

Натомість самі стали насолоджуватися життям у палаці. Вони їли солодощі з королівського столу та спали на королівських ліжках. Собаки були дуже задоволені, а король почувався дуже нещасним.

Мудреці порадили знайти тигрів.

Дикі звірі накинулися на собак, і згодом у палаці не залишилося жодного з них.

Тепер у королівському палаці хазяйнували тигри. Вони їли, пили та спали скрізь, їхній мерзенний запах просочив увесь палац. Король був у відчаї.

– Щоб прогнати тигрів, потрібні леви, – сказали мудреці.

І от у палаці з'явилися величезні леви. Тигрів як мітлою замело.

Царі звірів стали царями у королівському палаці. Вони сиділи й спали на троні, а королю та його родині вже нема де було жити. Це вже було занадто!

– Що мені робити? – закричав король.

– Треба знайти маленьких тваринок, які можуть роздражнити тигрів. Це можуть зробити лише миші.

Біба запросили до палацу.

– Пробач мені, що я привів до палацу котів, та допоможи своєму королю.

– Добре, ми вам допоможемо. Тільки дайте мені слово, що не погукаєте знову котів.

Король засміявся і сказав:

– Добре. Я даю тобі моє слово.

Миші накинулися на левів. Величезні дикі звірі нічого не могли вдіяти з ними. Відкинуть від себе чотирьох – аж на них вже лізуть сорок, відкинуть сорок – лізуть чотириста.

З жахом леви побігли геть із палацу, а миші гналися за ними до самого лісу.

Задоволений король влаштував бенкет для Біба та його друзів.

Прощаючись, Біб сказав:

– Покличте нас, якщо ми знадобимося, і ми прийдемо на допомогу. Це моє слово!