Синенька квітка - Юрій Ярмиш
Послухай-но, мій маленький...
За червоним, наче мак, полем – на ньому й справді ріс мак – стоїть висока гора. А на вершині її, за сірою, як хмара, скелею – там і справді часто ночують хмари – живе Він. Коли хто підійде до скелі, Він як надметься, як загарчить та як плигне, стрибне, кинеться... Бо то ж насправді був Він!
Але спочатку ось що було.
Бавилися вранці на полі Марічка з Івасиком.
– Ой, скільки всюди червоного! – каже Марічка.– І віночок в мене гарний. Та він лише з маківочок...
Почала дівчинка роздивлятися навкруги.
– Хочу я... синеньку квіточку.– І на вершину високої гори показує.– Кажуть люди, там росте вона. Оту б квіточку мені у віночок!.. Тільки не підеш ти на гору. Забоїшся!
Хіба ж, такі слова почувши, будеш байдужим?
Підвівся Івасик та й рушив до високої гори.
З каменя на камінь перестрибує, а треба – й за кущики чіпляється, все вище та вище вгору.
Бачить – три стежинки попереду. Якою ж на вершину йти? Аж тут Шипшиновий Кущ стоїть. Івасик і питає в нього – адже й справді то була чарівна країна:
– Як мені на вершину зійти, до синенької квітки?
– Ой-йой-йой! – затремтів листом Шипшиновий Кущ.– Мені Кульбаба на парашуті новину принесла: там Він лютує! Голос у нього страшний. Він на тебе загарчить, завиє, завищить, а потім як загуркоче! Аж гора труситься. І очі в нього, як після зливи калюжа, як баюра навесні, а може, й як озеро у повінь. Краще не йди!
– Ні, піду! – каже Івасик.
Іде – наспівує.
Раптом бачить – з вершини малий Камінчик скаче, а за ним Камінь, а ще далі – велика Каменюка котиться. Зі скелі на скелю – гуп! грюк! беркиць! Аж ось улоговину побачили – пірнули туди й стихли.
– Хто це вас настрахав отак? – спитав Івасик.
– Еге ж, хіба не злякаєшся! – прошепотів малий Камінчик.– Зроду-віку такого не бачили. Він як почав надиматися – то став наче оця велика Каменюка. А може, й ще більший. Того я вже не бачив – утік, униз покотився.
– А ми за малим Камінчиком рушили,– дрижать Камінь з Каменюкою.
«Що ж воно таке?» –дивується Івасик. І йому трохи лячно стало. Однак не спинився, іде.
Аж гульк – Олень мчить, роги на спину. Кричить Івасикові:
– Тікай, хлопче, з гори у долину. Заєць новину приніс: страшний Він, розлютився, стрибає – і я так не вмію! Очі в нього банькаті. Як глипне – всі з переляку ниць падають.
Зупинився Івасик: що ж його робити? Кинути все й самому тікати?
– Ні, не втечу!
І далі рушив.
Он уже й вершина. От і скеля, сіра, наче осіння хмара, бо за неї справді хмара зачепилася. Ось і джерельце, а далі – синенька квітка.
Та тут у джерелі щось як надметься!
Як крикне! Як стрибне!!!
Униз покотився маленький камінчик, далі грюкнув більший. Геть помчала наполохана кізка, кульбабчині парашутики вітром понесло...
А Івасик стоїть та й питає:
– То це ти такого переполоху, дурненька Жабко, на горі наробила?
Засоромилася Жабка:
– Ой, це ж я з переляку! А хіба є ще більші страхополохи за мене?
Сміється хлопчик:
– Дивись, Жабко, більш не надимайся, очей
не витріщай, бо як витріщиш – хоч хто злякається!
Зірвав синеньку квітку і вниз спускається.
А над горою пташка летіла. Угледіла його:
– Ой, полечу – усім защебечу про Івасика. Чи ж він не герой? Чи ж не переміг оте страховище булькате?!
– Ні, не страховище,– радісно усміхається Івасик.– А страх. Бо в нього бач які очі великі!
