Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Усі діти вередують. Бодай трохи, бодай інколи. Якщо раптом ваша дитина ніколи не тупнула ніжкою; жодного разу не сказала «ні»; ніколи не розкидала іграшок; не сперечалася або в будь-який інший спосіб не проявляла не­згоду та протест, то або ви батьки ще дуже маленької дитини, або уважно прочитайте розділ вище. Адже прояви негативних емоцій так само природні для нас, як і радісних; ба більше, бути неслухняним у певному віці — природніше, ніж навпаки.

У психотерапії однією з гострих тем є тема дозволу на емоції та пов’язану з ними поведінку. Ідеться про те, що в багатьох родинах існують заборони на вираження певних емоцій і демонстрацію певної поведінки. Проблема в тому, що й такі емоції, і та поведінка переважно є нормальними та природними, і, забороняючи їх, ми змушуємо дітей почуватися якимись не такими, неправильними, нехорошими, недоладними. Так, малюк не може не журитися за загубленою іграшкою, а ми йому: «Як не соромно за такою дрібницею плакати!» Підліток не може хотіти їхати до бабусі в село, коли вдома у дворі купа друзів і забав; він не може не відстоювати своє право лишитися, не може не сперечатися, а ми: «Як же ти таке безсовісне виросло, одні гульки на думці!» Діти не можуть не опиратися надмірній кількості домашніх завдань, за якими світу не видно, а ми: «І в кого ти таке ледащо?!»

Що чує та сприймає дитина, коли їй забороняють проявляти те, що вона не в змозі не показувати, ще й демонструють неприйняття, відмовляють у любові? Вона чує, що вона якась недоладна, не така, як треба, не варта цього самого прийняття й любові. Вона не може не відчувати та не показувати своїх емоцій, але прагне бути хорошою для батьків, відповідати їхнім очікуванням. Вона переживає внутрішній конфлікт.

Діти вередують переважно тоді, коли їх охоплюють негативні емоції. Тоді, коли їм сумно, прикро, страшно, коли вони зневірені в собі, коли мають проблеми у навчанні або в спілкуванні з вчителями чи ровесниками, у час, коли переживають нерозділене кохання, переймаються зовнішністю, страждають через неможливість мати щось, що є у інших дітей, коли не впевнені у власних здібностях, коли не вдалося чогось досягти чи комусь сподобатися. Найприкріше те, що батьки відмовляють у любові якраз в ці періоди, у час, коли діти найбільше цієї любові потребують. Неприйнятна для дорослих поведінка в усіх цих випадках є не навмисним проявом вередливої натури, а лише симптомом дитячого болю, зойком про допомогу.

На жаль, замість того, щоб розрадити, обійняти, бути поруч, ми засуджуємо, замість того, щоб прийняти малюка з усім його болем, ми забороняємо перейматися ним, замість того, щоб показати: «Я люблю тебе в радості й горі», ми демонструємо розчарування. Власне, ми лишаємо дитину наодинці з її проблемами, переживаннями та прикрощами. Що далі? Далі діти поводяться ще гірше, бо до переживань, пов’язаних із негараздами, додаються злість та образа, спрямовані на тих, хто мав підтримати, але не зробив цього, — на нас, дорослих.

Цікаво, що заборони на погану поведінку та негативні емоції існують не просто в родинах, а й у культурах у цілому. Із такого, що на поверхні, — це заборона на плач для чоловіків, пов’язана зі стереотипами чоловічої сили та мужності. Маленькі хлопчики, які ллють сльози через биті колінця або скривджені почуття, повсякчас чують: «Як тобі не соромно», «Плачеш як дівчинка», «Розвісив нюні»… Ще одна культурна заборона, характерна, наприклад, для заходу України, — пряма заборона на вередування, неслух дорослих та, загалом, нечемність. Ця заборона не просто живе у висловах та заохоченнях на кшталт «будь слухняним та чемним», «будеш чемним — візьмемо в гості», вона ритуалізована: святий Миколай приносить подарунки лише чемним дітям, нечемним — різочки. Так, львівські ринки та крамнички в переддень свята заповнені різочками — кольоровими, оздобленими, прикрашеними блискітками, але різочками.

Цього року мій п’ятирічний син дуже погано спав проти ночі на Миколая, переймався, що той принесе різочку, навіть плакав, адже він не завжди буває чемним і знає про це. Наші завіряння не допомагали, дитя тривожилося й не могло заснути. Він не вірив у те, що Миколай любить усіх діток і прощає їм дрібні вередульства; не приймав аргументів, що всі діти час від часу вередують, але вони все одно хороші та люблені; навіть коли я зізналася, що теж бувала нечемною, але все одно отримувала подарунки, не повірив. Довелося згадувати його хороші справи та вчинки останнього часу: дав можливість виспатись зранку, піклувався, коли в мене болів живіт, говорив приємності та цілував перед сном, допомагав нести пакет з магазину та вішати білизну, прибирав в кімнаті, переніс гілку з дороги, яка заважала пройти... Лише тоді, переконавшись, що він і справді хороший та чемний, заснув.

Із моєю дитиною відбулося те саме, що й з Теодором, героєм цієї теми: вони обидва відчули, що їх не люблять, якщо вони не відповідають певним вимогам. І якщо мій син Богдан, незважаючи на весь свій досвід, досвід бути любленим, навіть коли нечемний, все одно переймався і страждав, то що тоді відбувається в душі Тео, який повсяк­час почувається невгодним — поганим, нечемним, неприйнятим? Так, Тео живе в дуже суперечливому світі. З одного боку, якщо він слухняний та не створює проблем і прикрощів, його просто не помічають, адже мама втомлена та заклопотана, а у тітки та бабусі, крім нього, ще двійко дітей-онуків. Саме тому епізоди затишшя для дорослих в його родині є винятковою можливістю передихнути та перепочити. У цей час ніхто не думає сказати Теодорові «молодець» або «пишаюсь тобою», бо сил говорити особливо й немає. Коли ж хлопчик таки отримує увагу, то це переважно зітхання, окрики, тужні примовляння та різки. Виходить, що маленький Тео або не зауважений, або караний. У нього просто немає досвіду бути ні любленим, ні прийнятим.

Відомий жарт про те, що ми любимо дітей, коли вони сплять, насправді дуже гіркий. Адже він про те, як важко проявляти любов і терплячість до активної, невгамовної, подекуди впертої істоти, від якої купа запитань і незручностей. Наш ритм життя, необхідність важко й багато працювати, аби задовольнити потреби родини, мінімум ресурсів у повсякденному житті призводять до того, що вдома ми прагнемо тиші та спокою, а діти — це щось зовсім протилежне. На жаль, вони мало знають про наші нічні цілунки у їхні сонні чола. Вони потребують любові, прийняття та визнання своєї цінності тоді, коли можуть це відчути. Батьки часто жаліються, що втрачають доступ до своїх дітей-підлітків, що ті закриваються у кімнатах і геть нічим не діляться. Що ж, вони ж просто роблять те, про що їх просили все дитинство до того: «Не заважай!», «Дай доробити справи!», «Іди пограйся в свою кімнату!», «Можеш помовчати хоч хвилину?!» Вони — діти, яких любили, коли ті сплять.

Якось моя колега прийшла на роботу розчулена тим, що її син-першокласник сказав: «Мамо, я люблю тебе, навіть коли ти кричиш!» Вона сама часто говорила йому подібне, пояснювала, що й коли він