Фантомна довіра - Лана Вернік

Степан сидів поруч, і її тіло реагувало на його присутність. Їхні обличчя майже торкались, і Лора відчувала як паморочиться в голові від відчуття його гарячого дихання на шкірі і від запаху його парфуму. Це все разом позбавляло її здатності мислити і дихати...

Степан правою рукою провів по її губах, від чого Лора їх розімкнула і закрила очі, ловлячи хвилі тепла, що пішли від його руки.

— … і ти маєш добре подумати, Наядо, чи варто нам щось починати, — закінчив він тихо.

Лариса відкрила очі і їхні затуманені погляди зустрілись. Починати?.. Про що Степан говорить? Невже не розуміє, що все почалось вже давно… Для неї так точно.

— Краще шкодувати про зроблене, ніж про згаяне… — відповіла також тихо. Степан усміхнувся одними очима. Її відповідь йому подобалась.

В коридорі почувся голос Бакеро.

— Я зараз запитаю, де саме…

У двері постукали. Лора різко підвелася, стала до дверей спиною, розбираючи шприц над столом тремтячими руками.

— Заходь! — гукнув Степан, лишившись сидіти на ліжку. Принесло ж Бакеро...

— Ну, що? Тебе полікували? Де будемо сидіти? У залі чи в альтанці?

— В альтанці комарі нас не загризуть? — Степан опустив ноги на підлогу.

— Будемо диміти — не загризуть, — усміхнувся Бакеро.

— Добре, ми зараз прийдемо, — кивнув йому Степан і той, зачинивши двері, пішов. 

— Несімо все в альтанку! — повідомив Бакеро рішення решті.

Лора розібрала одноразовий шприц і стояла, не знаючи, що їй робити далі. Поклала руки на стільницю, намагаючись прийти до тями. Всередині все палало і серце шалено билось у грудях. Голова гула від почутого.... Їй було дуже соромно за дії батьків в минулому... була вдячна Степану за порятунок і його намагання відстояти правду… хвилювалась через його “роботу” і втрачала здатність думати від своїх теперішніх почуттів до нього… Невже вона щойно сказала йому фразу почуту від Тоні? В той момент страх за Степана, відчуття провини перед ним і бажання вимкнули їй мозок, залишились самі інстинкти. Основний інстинкт, щоб його... 

Зі світу думок до реальності її вирвав гарячий поцілунок на шиї і права рука Степана, що опинилась на її животі. Він притягнув дівчину до себе. Від несподіванки Лора видихнула і схилила голову на бік, підставляючи шию під його гаряче дихання і вимогливі губи.

— Ти впевнена у своєму рішенні? — прошепотів Степан їй на вухо. 

— Так, — відповіла також пошепки.

Здоровий глузд, котрий ще якось пробивався крізь хвилі емоцій і бажань, що долали її, намагався донести до Лори, що поруч зі Степаном може бути небезпечно, що в них може нічого не вийти, що вона його зовсім не знає… Та розчиняючись в незнаних досі відчуттях, Лора усвідомлювала, що ще ніколи в житті не була настільки впевненою у вірності свого рішення. Що б не сталось надалі — вона має бути з ним. Вона має бути ЙОГО! І навіть якщо нічого не вийде… вона все одно повинна спробувати, щоб потім не жалкувати про згаяний шанс. 

Степан повернув її обличчям до себе і посадив на стіл, ставши між її ніг. Кінчиками пальців правої руки він провів по її губам, супроводжуючи цей рух збудженим поглядом розширених зіниць. Лариса невпевнено поклала руки йому на пояс, завівши їх йому під футболку — тепер настала його черга видихнути від дотику її долонь, що доторкнулися до його гарячої шкіри. Вона ковзнула руками по його спині. Провела ними вгору на скільки діставала, до лопаток, і повернула вниз, на поясницю. Спостерігала за тим, як Степан прикрив очі від задоволення. Лора ніколи такого не робила і їй подобалось, як він реагує на ці її невпевнені рухи. Їй дуже хотілось його торкатися…   

— Ви довго?! Ми на вас чекаємо! — крикнув в коридорі Бакеро.

— Я його зараз пристрелю… — сказав Степан, не відкриваючи очей, і Лора усміхнулась.

— Чого ти? Вони що, заблукають? Пішли, прийдуть, — почувся голос Тоні. От Тоня молодець, забирай його звідси...

— Ну пішли, розкажеш мені, що то за “перець” приходив, — погодився Бакеро. В його голосі чулися нотки незадоволення.

Усмішка ще бриніла на губах Лори, коли Степан наблизився і торкнувся її губ своїми. Вже стільки разів їх перебивали за мить до поцілунку і от, нарешті, він досяг мети... Перший невагомий дотик, пронизав тіла обох струмом, притягуючи їх одне до одного. Степан перемістив праву руку на потилицю Лори, наближаючи її до себе і поглиблюючи цілунок… Такий бажаний, пристрасний, солодкий і довгий. Ларисі здавалося, що вона просто вибухне від шквалу відчуттів, що відкрились їй. Вона і не уявляла раніше, що поцілунок може бути настільки приємним, хвилюючим, збуджуючим…

Все її тіло прагнуло стати ближчим до нього. Спочатку вона опиралася цьому своєму бажанню, а потім все ж подалася вперед, охоплюючи його ногами. На її спину обережно лягла ліва, поранена, рука Степана, від якої розбіглися “мурашки” по всьому тілу і вона не втримала стогін насолоди. Здавалося, що все тіло горіло і незрозумілий жар розливався по венах.

Степан відхилився і поглянув на Лору — збуджена і розгублена. Вона не розуміє, що з нею відбувається. Від Тоні він чув, що у Лори "є проблема". Сумнівався в тому, що "проблема" насправді існує, бо їхнє перебування в альтанці під час зливи лишило про неї враження, як про дуже чутливу дівчину, котра реагувала на кожен його дотик дуже бурхливо, водночас соромлячись своєї реакції. Спочатку він розглядав її, як варіант розвіяти нудьгу на лікарняному, але потім передумав: вона — не така. Руслан взагалі назвав Лору "сухою колодою", але бачачи перед собою зараз розпалену і заведену дівчину, готову в будь який момент досягти піку — не вірив. Швидше, Руслан був колодою, яка її мало цікавила і той не зміг знайти до неї підхід. Те, що він чув про Лору і те, що бачив — не співпадало між собою. Потрібно робити власні висновки і ніщо не заважає йому зараз перевірити, якою вона є насправді...

Степан повернувся до губ Лори з палким поцілунком, виставляючи одну ногу вперед і дозволяючи їй майже сісти на неї і охопити ногами. Лора не розуміла ні його дій, ні своїх, перебуваючи на тій неосяжній межі, коли розум вже нічого не контролює, віддаючи владу закладеному природою єству. Ведена бажаннями, вона подалася вперед, на його ногу, раз, а потім другий і відчула, що весь світ полетів у якусь прірву. Тільки його руки незрозумілим чином тримали її “тут” та не давали впасти. Степан обійняв Лору і пригорнув до себе. Притулившись щокою до її голови, гладив їй спину і чекав, доки вона прийде до тями. Лора тулилася до нього, поступово відновлюючи дихання і починаючи відчувати руки і ноги, котрі на якусь мить раптово заніміли.