Фантомна довіра - Лана Вернік

Лариса весь день не знаходила собі місця. Що б не робила — думала про Степана. Вона хвилювалась за його руку, за нього самого, особливо, почувши, що жоден його телефон не відповідає. Могло статись що завгодно, а якщо врахувати, що у машині повно зброї… І невідомо, до якого стану вона б себе довела, якби Тоня, йдучи ввечері додому, не сказала фразу, котра протверезила їй мозок.

— Мабуть, він поїхав до своєї Фурії. Вчора гульнув, заскучав. Надивився на твої принади і поїхав спускати пар. Шкода… Я сподівалась, що він обере тебе. Я була в цьому впевнена...

— З чого б йому обирати мене? Ми ж одне одного зовсім не знаємо… Лише пару днів як нормально спілкуємось, а її він знає вже давно, — відчуваючи, як з кожним сказаним словом дужче стискається її серце, промовила Лора. Вона ж — мале дівчисько. І він їй нічого не обіцяв. Те, що вона там собі хоче і нафантазувала — це її проблема… А якщо брати до уваги “рекомендації” Руслана, то час на неї витрачати не варто.

Тетяна бачила страждання сестри і ввечері, перед сном, зайшла до Лори в кімнату поговорити.

— Сестричко, не сумуй, — Тетяна обійняла Ларису.

— Я не сумую. Все добре, — Лора усміхнулась.

— Сумуєш. Це ж через Степана?

— Так… — вона зітхнула. Приховати від сестри очевидні речі було неможливо. Мама не приглядалась до неї, а сестра весь день не відводила очей.

— А я знаю, що ви вчора не гуляли в “Мафію”, а їздили в Київ.

— Звідки?.. — перелякано запитала Лариса в сестри.

— Іркіна сестра сьогодні казала, що ви зустрілись там у якомусь клубі і що ти була з високим темноволосим хлопцем, який до них не підходив, і вони його не розгледіли, але у нього “офігенно крута тачка”. Бачили, як ви їхали. Їх аж корчить: “ХТО ТО БУВ?”. Я промовчала, що то Відьмак, нехай самі здогадуються хто то був. Не хочу полегшувати їхні муки, — Тетяна усміхнулась. — А Тоня, кажуть, була з Бакеро і що Юлькін хлопець — то його друг. Типу тісний світ і все таке.

— Бакеро йому не зовсім друг. Просто знайомий… Боже, якщо це все дійде до мами… вона мене вб’є…

— Посвариться трохи та й усе. Степан їй подобається. Тим більше, що він тебе врятував колись.

— Таню… Ця поїздка нічого не значить. У нього є дівчина, — Лора з сумом поглянула на сестру.

— Ти впевнена?

— Так…

Сестри замовкли. За вікном мигнуло світло фар і зупинилось, освітлюючи гілки горіха. Тетяна підвелась і підійшла до вікна.

— Лоро… Здається, Степан приїхав, — дівчина усміхаючись обернулась.

— Приїхав? Так пізно? — Лора недовірливо визирнула у вікно.

Позашляховик зупинився біля їхньої хвіртки, і з авто вийшла знайома висока фігура. Бім заголосив, добросовісно відробляючи свої харчі. Його підтримали сусідські пси, здіймаючи лемент на кутку.

— Та що там трапилось? — за дверима почувся незадоволений голос матері, котра йшла дивитись на причину шуму. — Знову їжак заліз чи чого ота руда паскуда там надривається?

— Таню… я не хочу виходити… — прошепотіла Лора до сестри.

— Чому?

— Не знаю… Я боюсь.

— Лоро, ти ж — не мала дитина, — усміхнулась дівчина. — Добре. Я піду у розвідку.

Підморгнувши сестрі, Тетяна вийшла з кімнати.   

Людмила Василівна була здивована появі пізнього гостя, але відправити його не змогла. Пустила.

— Я дуже вибачаюсь за свій пізній візит, просто на роботі виникла така ситуація, що я не зміг бути вчора, і сьогодні приїхав, як тільки звільнився, — говорив Степан, заходячи в дім.

— Привіт, — привіталась з ним Тетяна, як тільки він зайшов до кухні, і поглянула на годинник. Майже 22 година.

— Привіт, — Степан кивнув їй, просканувавши поглядом приміщення — Лариси тут немає.

— Може чаю? — запропонувала матір.

— Ні, дякую.

— Сідайте.

Степан сів, поклавши пакет з ліками на стіл.

— Вчора перев’язку робили? — запитала матір дивлячись на набряклі пальці, що визирали з-під бинтів. На зап’ясті бинти були всі у розводах.

— Ні.

— Степане... Вам ваша рука що, взагалі не потрібна?

— Не було можливості, — він почав зрізати бинти.

— Це ж ваше здоров’я! Це ж рука, а не молочний зуб. Нова не виросте.

— Так, я розумію.

Зап’ястя почервоніло і набрякло.

— Тетяно, клич сюди Лору, — сказала матір, насуплено дивлячись на руку Степана.

Дівчина зникла за боковими дверима і невдовзі повернулась із сестрою. Його погляд ковзнув по Лорі і зупинився на засмученому обличчі. Вона прийшла у піжамі, поверх якої накинула легенький картатий халат з ситцю — абсолютно зайвий, без нього було б краще.

— Привіт… — тихо привіталась Лариса, зупинившись у дверях і намагаючись не дивитись на нього.

— Привіт.

— Чого там стала? Погане освітлення, я нічого не бачу, ходи мий руки і сідай, — Людмила Василівна встала з-за столу.

Коли Лариса сіла — поморщилась, побачивши запалення. Матір підійшла до неї і, не дуже панькаючись, прибрала волосся доньки назад, стягнувши його у хвіст на потилиці дівчини.

— Ларисо, куди з такими патлами до рани лізеш? Вас там хоч чомусь вчать в тому училищі? — сварилась матір. Дівчина мовчала, лиш скривилась, коли мати сильно смикнула волосся.

До горла підступив клубок. Ковтнула. Поглянути на Степана не наважувалась. Взявши пінцет, почала знімати серветки і витягати тампон, що був колись з маззю і котрий весь просяк гноем. Степан морщився, але терпів. Поглянув на її руки — синців немає… Порадів, що зараз рукою займається Лора. Вона обережна. Нікого іншого він би зараз не витерпів...

— Щось виглядаєте ви, Степане, не дуже. Температури немає? — запитала Людмила Василівна, ставши за спиною доньки.

— Не знаю, не міряв.

— Тетяно, принеси термометра, — кивнула жінка меншій доньці.

Коли дівчина принесла, то, перевіривши його показники, Людмила Василівна подала градусник Степану. Він взяв і втупив у нього погляд. Як? Його ліва рука лежала на столі, під неї термометр не поставиш, а правою рукою під праву руку самому собі ставити незручно. Лариса допомогла йому, відволікшись від лівої руки. Вона підняла низ його футболки і помістила градусник під праву пахву.