Фантомна довіра - Лана Вернік

— Тому що я — бі! Мені подобається з усіма і по-різному! Я був з Костею, а ти — була з ним! — Руслан вказав на Степана.

(Бі — скорочена назва бісексуалів, людей котрі відчувають статевий потяг до осіб як своєї, так і протилежної статі)

— Не була...

— І правильно. Не розчаровуй його, бо ти в ліжку як колода! — Лора закрила очі і опустила голову. Його слова, здавалось, лунали на все місто. Краще б він вдарив її, ніж казав те, що каже зараз перед Степаном… — Ти була потрібна, щоб дати моїм батькам онуків, яких вони хочуть і те, що ти ніяка — мені підходило, але ти виявилась не такою, як я думав. Ти розчарувала мене, Лоро...

— Переживу, — пролепетала Лора, тримаючись за зап’ястя, котрі палали вогнем. Так, в ліжку вона ніяка, вона це знала, але той факт, що Руслан кричить це їй при Степані змушував її почуватись ще більшою нікчемою. Блондин вирішив не зупинятись і звернувся до Степана.

— Я б не радив тобі витрачати на неї свій час. Вона нудна суха колода. Якщо хочеш нормально розважитись — можу підігнати кльових дівчат, цю — не раджу.

— Порад не потребую, — відповів Степан випускаючи дим в обличчя Руслану.

— Як знаєш, — Руслан відступив пару кроків у бік входу до клубу. — Тільки вазелін бери до неї, бо зітреш! — зло засміявшись, він швидко пішов назад у клуб. В тій кімнаті лишились його речі. Блондин пішов озираючись, ніби боявся, що Степан буде його переслідувати.

Лора витирала сльози і не знала, що їй робити чи казати. Степан стояв на відстані кількох метрів. Він курив, проводжаючи поглядом “Лориного колишнього”.

Що Степан думає про неї після слів Руслана? Спійманий на гарячому, той пішов звідси мало не переможцем, повідомивши Степану про неї інтимну інформацію не найкращого змісту. Їй було дуже соромно, адже все сказане Русланом було ПРАВДОЮ. Степан наблизився і став майже впритул.

— Навіть не здумай винити себе у будь-чому, — сказав він провівши зовнішньою стороною пальців по її лівій вилиці до вуха. — До твоєї підошви прилипло сміття і щойно відпало. Далі ти йдеш без нього. Чуєш?

— Але… — сльози дужче потекли з очей Лори і голос зірвався.

— Ти мала стати ширмою, щоб прикрити його єство... Він не вартий жодної твоєї сльози. 

Степан підняв ліву руку і охопив її обличчя обома руками. Крізь очі повні сліз Лора нічого не бачила, але відчувала, як він поцілував її у чоло, затримавши губи на її шкірі на декілька секунд… Чому у чоло? Чому не в губи? Що він хоче сказати їй цим поцілунком?

— Ти тільки не розкисай, мАла… Це не найгірше, що могло трапитись, — сказав Степан і пригорнув Лору до себе. Вона обхопила його руками, давши волю сльозам. Лариса так мріяла про ці обійми сьогодні не один раз… і ця мрія здійснилася. Ще одна.

Лариса хотіла порвати з Русланом, шукала можливіть повідомити йому це рішення — повідомила…

Не хотіла їхати завтра в Київ — вже можна не їхати…   

Її бажання здійснились. Так, були нерви, приниження, подерта шкіра рук і тепер вона ВІЛЬНА... Та от тільки Руслан, йдучи, наговорив про неї Степану такого, що говорити було зовсім необов’язково… Зробив це спеціально. Він здогадувався про її ставлення до Степана. Зрозумів це лиш почувши її розповідь, одразу ж здогадався, а Лора всі ці роки жила і не розуміла того, що Руслан вирахував за лічені секунди... Степан для неї не просто “хлопець, що врятував її”, він набагато важливіший, ніж їй здавалось весь цей час, він особливий для неї у всіх сенсах… А Руслан вчинив дуже підло.

Степан і Лора досить довго стояли мовчки, доки вона не заспокоїлась і потік її сліз не вичерпався. У Степана завібрував мобільний телефон, видаючи монотонні дзизчання з кишені.

— Слухаю. Все добре, Бакеро. Лора зі мною. Пішов... Ні, ми не на парковці. Догравайте і зустрінемось за півгодини. Бувай.

Лора насторожено поглянула на Степана. Мобільний телефон в 90-х — це не звичний нам тепер гаджет, котрий сьогодні є навіть у дітей в садочку. Тоді це було дорого. І сам апарат, і зв’язок… Такий собі привілей для тих, хто має гроші. Покриття було не всюди, переважно у великих містах, визначаючи тим самим аудиторію тих, хто міг скористатись таким сервісом. За межами міст зв’язок був майже повністю відсутній. Платними були і вихідні і вхідні дзвінки.

Хто ж він такий? Ким він став? Чому він зараз тут, з нею? Тому, що жаліє? Відчуває себе “старшим братом” по відношенню до малої нерозумної дівчини, котра давно вже мала б залишити цей світ, але отримала другий шанс? І цей поцілунок у чоло… як його розуміти?

Поклавши телефон назад до кишені джинсів, Степан обійняв її знову. 

— Мені краще поїхати додому… ще ходять електрички, — озвучила вона думку, котра навідалась до неї останньої хвилини — “вона витрачає його час”… Ще не дуже пізно, можна встигнути на електричку… Остання ще точно не пішла...

— Ти справді думаєш, що я тебе відпущу кудись в такому стані?

— У мене нормальний стан, вже все добре, правда...

— Та-а-ак, я бачу, — він кивнув і уткнувся носом в її волосся. — Відпущу я тебе лише у двір до Тоні, коли ми повернемось додому. Тому, мАла, краще не видумуй...

Лора прикусила губу. Навіщо вона знову бовкнула дурницю? Йти їй, насправді, нікуди не хотілось… Голова дівчини була притулена до грудей Степана, і вона чула як ритмічно б’ється його серце, відчувала рух грудини при диханні — це заворожувало. Було так затишно і спокійно в його обіймах… Лоро, тільки ж не закохайся… 

Рука Степана ковзнула по її спині.

— Ходімо до машини, слід полікувати твої руки.

Він розімкнув обійми.

— Степане… — почала Лора, та не змогла запитати те, що хотіла — що Степан думає про неї після почутого?.. Які підібрати слова? І чи потрібно? Вони ж ніхто одне одному… А ще є Фурія...

— Що?

— Дякую, — вона кивнула. Передумала. Степан сміхнувся і, обійнявши її за плечі, повів до машини.