Фантомна довіра - Лана Вернік
Батькова сестра, тітка Поля, була вчителькою молодших класів, але змушена була податись у торгівлю, коли почались скрутні 90-ті. Зараз вона мала декілька точок у райцентрі, торгувала продуктами. А її подруга, також колишня вчителька, їздила до Туреччини за шкіряними речами, а ще відкрила точку “секонд хенду” і різні “цікаві речі” притримувала для знайомих.
В гардеробі Тоні, таким чином, було багато брендових речей, якими вона з задоволенням ділилась з Лорою. Дівчата мали схожі фігури, єдине, що Лора була “більш грудаста”, тому деякі сукні їй не підходили, але таке траплялось рідко.
Одягання на гульки пройшло напружено. Тоня хотіла одягнути на Лору коротку синю сукню, але та прагнула залишитись у джинсах із заниженою талією, котрі свого часу їй також “підігнала” Тоня.
Після години прирікань Лора перемогла, і все, на що погодилась — біла блуза у тоненьку сіру смужку: сорочка з рукавом три чверті і чорними гудзиками, що привертали увагу, а від рівня грудей розходились на дві сторони, вже як декор і не защібнуті краї блузки лишали простір для фантазії, а у випадку Лори — фантазії було де розгулятись. Фарбуватись Лора також не хотіла.
— Лоро, ну ти даєш! Ну хоч губи нафарбуй!
На це погодилась.
Коли дівчата вийшли з будинку — позашляховик вже стояв біля хвіртки. Біля двору Хризонівни стояв червоний Opel Kadett Е універсал (1989 року) — машина Бакеро. Дверцята клацнули, і з водійського місця вийшов Степан. Він переодягнувся. На ньому були інші темні джинси і чорне поло Lacoste. Одяг був гарним і сидів на ньому ідеально. У 90-ті знайти свій розмір якісного одягу було досить непростим завданням, як для жінок, так і для чоловіків: по-перше: дорого; по-друге: потрібно довго шукати, особливо, якщо фігура “нестандартна”. Але, схоже, для Степана такої проблеми не було.
Він оглянув обох дівчат, зупинивши погляд на Ларисі. З іншого боку машини вийшов Бакеро в чорних штанах і пурпуровій сорочці, з розщібнутими верхніми гудзиками — така собі елегантна недбалість. Він засипав Тоню компліментами. Її і її маленьку чорну сукню.
— Лоро, може все ж сукню одягнеш? — перепитала подругу Тоня, побачивши хлопців.
— Не потрібно, — сказав Степан. Йому подобались тісні обтягуючі джинси Лори і блузка йому теж дуже подобалась. Єдине, що він би змінив — хвіст.
— Ну, добре… — погодилась брюнетка, і Бакеро повів її на правий бік авто, відчинив задні дверцята та допоміг сісти в салон.
Степан не поспішав відчиняти Ларисі дверцята.
— Я хочу тебе попросити про дещо, — звернувся він до неї.
— Про що? — перепитала Лора, зачепившись поглядом за емблему із зображенням зеленого алігатора ліворуч на його грудях.
— Я хочу, що б ти змінила зачіску... прибрала якось цей хвіст чи розпустила волосся.
— Навіщо?
— Я терпіти не можу кінські хвости, — сказав він, трохи наблизившись. Вдихнувши його парфум, на якусь мить Лора почала втрачати контроль і була майже згодна розпустити волосся, та почута фраза несподівано підкинула шалену ідею...
— Мені шкода, — Лора усміхнулась, — але це не достатній привід його прибирати.
— Не привід. Ти впевнена? — Степан теж усміхнувся. Потягнуло холодом та дівчину це не спинило.
— Так, впевнена, — вона закивала. — Я не буду розпускати волосся, лише через те, що тобі щось не подобається... Парить. Мені буде жарко, коли волосся покриє шию... Якщо мій зовнішній вигляд тобі не подобається — ти можеш не дивитись на мене або не брати… з собою, — Лора трохи осіклась на слові “брати”, краще було б його не вживати, але ж “слово — не горобець”, вже вилетіло.
Відчувала на собі пильний погляд Степана. Сама не розуміла чому так робить. Знала, що йому це не подобається і навмисне дратувала. Підсвідомо розуміла, що він її не лишить і це її унікальна можливість повередувати. Якось, раніше не вередувала ні перед ким, ні через що… От тільки чи не перестарається вона, “смикаючи лева за вуса”?
— Якщо ти не хочеш їхати — просто скажи. Не потрібно вишукувати привід для того, щоб…
Задні дверцята в машині клацнули, прочинились і з них визирнула Тоня.
— Народ, що трапилось? Ви що, передумали?
— Вирішуємо, — сухо сказав Степан, не відволікаючись на Тоню.
Пауза затягувалась. Лора червоніла і вже була майже готова стягнути з волосся ту кляту заколку.
— А в чому суть питання?! — не витримала Тоня.
Вони стояли мовчки. Поруч одне з одним. Лора відчувала його незадоволення просто через шкіру. Ще трохи і з нього посипляться блискавки! Чому його так дратує звичайний хвіст? Мільйони жінок носять таку просту зачіску...
Тоня, будучи проігнорованою, а ще послухавши Бакеро — бо він щось тихенько їй сказав — зачинила дверцята.
— Ми можемо досягти компромісу? — звернувся Степан до Лори. Голос його був вже не таким холодним, але вимогливим. Вона картала себе за свою витівку, та задній хід давати пізно… Потрібно якось розрулювати.
— Так… — вона полізла в сумочку, дістала з неї шпильки. Скрутивши хвіст у гульку почала закріпляти волосся шпильками, не дивлячись на нього і не поглядаючи навіть на своє відображення на поверхні авто.
— Дякую, — сказав Степан і відчинив їй дверцята. Сідаючи в машину Лора проігнорувала подану ним руку — залізла сама.
В машині лунала східна пісня і Бакеро тихенько підспівував.
— То що, дівчата, як настрій? Яких розваг вам хочеться сьогодні?
Лорі вже не хотілось жодних розваг. Хто б міг подумати? Через якийсь хвіст...
— Я думала, у вас вже є продуманий варіант, — відповіла Тоня. Вона сиділа посередині заднього сидіння і, висунувшись вперед, займала собою весь простір між передніми сидіннями.
— Звісно, що варіанти у нас є. І не один. Я цікавлюсь які у вас є побажання, — посміхнувся Бакеро. — З чого почнемо?
Степан мовчки сів в машину, завів двигун, рушив. Бакеро зміряв поглядом друга — сердитий, зиркнув на Лору — засмучена, тому, “одягнувши” свою сліпучу усмішку звернувся до дівчат знову. Переважно до Тоні, але ж Лора сидить поруч.
