Фантомна довіра - Лана Вернік

— Я винний перед тобою. Дуже-дуже винний. Пробач.   

Лариса обхопила себе руками і відвернулася, ковтаючи сльози. Степан підійшов і обійняв Лору, не зважаючи на її пручання пригорнув до себе.

— Навіщо ти мучиш мене? — вона намагалась вирватись з його обіймів, але сили були нерівні. — Я не хочу бути твоїм запасним варіантом…

— Я знаю. Я знаю, пробач, — шепотів він, не даючи їй вирватись.

— Я не хочу бути твоєю іграшкою, якою ти граєшся, коли тобі сумно… а потім — кидаєш і йдеш. Не хочу… йди до своєї нареченої, до Маргарити… дай мені спокій…

— Маргарита мені — ніхто.

— Ти зустрічався з нею, ще до того, як відпустив мене.

— Так, це правда, і я ДУЖЕ шкодую про це.

— Вона подобається твоїй бабусі. Ви будете ідеальною парою і Хризонівна буде щаслива. Відпусти…

— Не відпущу. Мені потрібна тільки ти. Завжди була потрібна, і я сподіваюсь, що не занадто пізно до мене це дійшло. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен. Ніхто. Тільки ти. Тільки з тобою я можу бути таким, яким я є насправді. Тільки з тобою мені добре, Наядо… Пробач, пробач мені, — промовляючи це, Степан, не відпускаючи Лори з рук, почав опускатись на коліно. — Пробач, що не міг бути поруч з тобою, що через мене ти страждала… Пробач… я дурень. Я не бачив очевидних речей. Що мені зробити, щоб ти пробачила мене? Скажи. Я все зроблю, — він дивився на Ларису знизу вгору, міцно обіймаючи її стан, а потім притулився головою до її живота. ЇЇ руки лягли йому на плечі, і по тілу пройшла хвиля тремтіння. Вона рада його поверненню, і хоч образа ще випікає серце, відчувала, що сердитись на Степана довго не зможе. Лора дивилась крізь сльози на його каштанове де-не-де з сивиною волосся і усвідомлювала, що не зважаючи ні на що — він єдиний, кого вона любить і з ким хоче бути. Божевілля… 

— Навіщо тобі моє пробачення? — прошепотіла Лариса.

— Щоб почати все спочатку. Сподіваюся, що ти зможеш пробачити мені весь той біль, що я тобі завдав і дозволиш мені бути з вами обома… Я кохаю тебе, Лоро. Тепер я знаю, що це таке…

— Я пробачу, а через тиждень — ти знову зникнеш! — крізь сльози промовляла Лариса, — З’явиться Фурія і ти поїдеш невідомо куди і на скільки… а там, — сльози не дали їй продовжити думку, що там буде нова Марго і все повториться знову.

— Фурія загинула у ДТП, я виконав всі умови Ворона, і тепер я від них вільний. Наядо… Я благаю тебе… дай мені ще один шанс. Останній… останній шанс, — він підняв голову і поглянув знизу вгору на Ларису.

Дивлячись крізь сльози у його гетерохромні очі, вона відчувала, що опиратися йому не може. Вже пробачила його, давно, переступивши через гордість і принципи.

— Останній… — тихо промовила вона, і Степан знову пригорнувся до її живота.

Вимкнувши електроплитку, Лариса повела його до кімнати показати доньку, котра солодко спала у ліжечку. Степан розглядав пухкеньке личко Меланії — світле й гарне. Так, вона схожа на нього, як Роман і казав: гарненька дівчинка, вперта й хитра, як і її батько. Вона усміхалась уві сні, він погладив її темне волосся і обійняв зі спини Лору. Непомітно для них самих обійми біля ліжка доньки почали доповнюватись поцілунками, одяг поволі опинився на підлозі, а вони самі у ліжку…

Лора вклала голову йому на груди. Горнулась до нього, відчуваючи, як завмирає серце від усвідомлення його присутності. Степан розпитував про все, що трапилось за час, що минув від їхньої останньої зустрічі — минуло більше десяти місяців. Майже рік. І Лора розповідала. Час від часу він перебивав її розповідь поцілунками, і її тіло відгукувалося на його доторки, тому розповідь доводилось переривати. Але Меланія, на щастя, спала, даючи їм можливість побути разом.

— Давай одружимося на цих вихідних, — несподівано запропонував Степан.

— На цих? Ти жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— Я не знаю, — вона нервово торкнулась рукою свого короткого волосся. — Я виглядаю не дуже… 

— Давай розпишемось, а відгуляємо пізніше. На морі. До речі, дача Фурії тепер наша, — він усміхнувся.

— Наша?.. 

— Так. Не сподівався, але Ворон погодився її віддати. А про твій вигляд... Наядо, ти прекрасна. Ти ж мама, а мами — всі прекрасні, — він поцілував Ларису, — то як тобі план? Ти хочеш?

— Хочу.