Фантомна довіра - Лана Вернік

“Тією стороною” мала бути Фурія. Неодмінно вона, бо більше нікому. Ще могли б бути Громови, але навряд. Якби він став частиною їхньої родини, як про це мріяла його кураторка, тоді — так, але він не схотів входити до поважної родини — тому лишається тільки вона. На те, що його відпустять просто так, коли зрозуміють, що багатих родичів він не має і платити за нього нема кому — не вірив, бо Фурія сама першою вийде на контакт.  

Був ще один момент. Степан — громадянин України. Посольства України в Колумбії не було (і немає досі). Ці обов’язки, за сумісництвом, покладались на посла України в Перу. Власне, як і посольства Колумбії в Україні не було, їх виконував посол Колумбії в Польщі (і так донині). Також за сумісництвом. А посольство Російської Федерації в Колумбії було (і є)… Степан навіть уявляв обличчя Кіри Дмитрівни, коли вона прибуде до посольства, побачить це фото і почує суму викупу. Кам’яне обличчя. Буде торгуватись, але НЕОДМІННО заплатить. Він їй потрібен. Хотілось би, щоб все закінчилось якнайшвидше і він би зміг поїхати до України раніше, ніж Ларисі прийде пора народжувати. Степан дуже цього хотів, та жодним чином не міг вплинути на події. Знав, що Лора хвилюватиметься через те, що він не приїхав. Роман вже, мабуть, все знає. Ігор так точно знатиме про аварію. Він контактує з Фурією, тож неодмінно знатиме. Скаже Роману. Навряд чи той розповість про це Ларисі, але вийде на контакт з нею, буде вигадувати якісь небилиці, аби не хвилювати її. Роман обіцяв подбати про неї. Бабуся щороку чекала його приїзду, вже не один раз він вітав її з днем народження набагато пізніше. Вона знала, що його носить світом і не завжди є можливість подзвонити. Тож якщо його не буде на початку квітня — бабуся особливо не засмутиться, подумає, що знову десь повіявся. Повернеться — привітає. НІХТО нічого не знатиме — так думав Степан.

Час тягнувся повільно. У цьому гірському таборі він вже був 36 днів, сьогодні – 1 травня. Тиждень назад сусідів від нього забрали, точніше, поміняли на викуп. Свою особу він їм не викрив, назвався журналістом, літак якого розбився під час повернення до столиці. Навіщо їм знати про нього правду?

Партизани міжнародний день солідарності всіх трудящих не святкували. Зовсім. Сидячи біля грат і гріючись на сонечку, промені якого добивали сюду у першій половині дня, Степан діставав цим питанням тих, хто був неподалік і закидав їм різні гіпотези з цього приводу. Що вони не трудящі, а швидше люди, наближені до сільського господарства, а саме: вирощування коки. Аграрії, а не робітники, тому це не їхній день. Але ж самі вони не працюють на полях. Не підходить. Ну, на крайній випадок вони — військові. Хоча, теж не підходять. Охоронці? Та якісь дрібні. От у нього вдома охоронці всі високі, а вони якісь всі низенькі. Потрібно щодня було висіти на турніках, може трохи б стали довшими.

В одного колумбійця від Степанових промов здали нерви, і він вистрілив у напрямку заручника, кудись вгору, над гратами, і брудно вилаявся. Степан засміявся.

— Якщо ти мене вб’єш — за мене ніхто не заплатить викуп! 

На звук пострілу збіглись інші вояки. Командир насварив і того, хто стріляв і Степана.

— Сиди тихо, бо я сам тебе пристрелю! — кричав невисокий худорлявий командир.

— Я хочу знати, як проходять перемовини.

— Це — не твоя справа, як вони проходять!

— Мені цікаво знати, скільки я коштую, — сміявся він.

— Вважаєш себе дотепником?.. — прошипів командир, пропалюючи Степана лютим поглядом, а заручник сміявся йому в обличчя, так само сидячи на кам’яній підлозі біля грат.

Того ж дня грати закрили щільним дерев’яним щитом. Тепер Степан не міг бачити, що відбувалося надворі, і важко було визначати час доби, хіба що по звукам. Тому він час від часу розважався, викрикуючи різні провокуючі фрази, запитання (типу чи всі сьогодні повисіли на турніках, бо він вийде і перевірить) чи співаючи пісень — бісив своїх охоронців як міг.

Плин часу Степан відстежував по датам на газетах, коли його виводили фотографуватись. Сподівання на те, що він повернеться до народження дитини, тануло з кожним днем. 

Йому нічого не повідомляли про перебіг перемовин, і ніхто з FARC з ним не розмовляв. Раз у кілька тижнів виводили на фотосесію і знову зачиняли в печері. Степан обстежив печеру зсередини. Спробував знайти можливі слабкі місця для втечі, але таких не було. Біологи теж шукали і теж не знайшли жодної шпаринки. Скидалось на те, що природа створила цю печеру спеціально для надійного утримання заручників. Під час кожної фотосесії Степан уважно розглядав печеру ззовні — знайти вихід з середини було нереально. І придумати можливість виходити на вулицю було надскладною задачею. Особливо тепер, коли він бісив своїх охоронців.

А ще Степан багато думав. Думав про батьків, про те, як трагічно склалися їхні долі. Про Фурію, котра лишалася темною конячкою. Про Ворона. Про Громових. Про свою “роботу”, котра так йому подобалася спочатку і котра стала причиною його теперішнього місцезнаходження. Про Лору… Серце пекло від розуміння того, як він поводив себе з Ларисою з моменту знайомства. Менше всього у світі він хотів зробити їй боляче і кожного разу РОБИВ. Знову і знову. Сердився на неї, робив назло, а вона все одно його чекала. Відчував, що має все виправити. Для цього потрібно повернутися. Чому ж так довго тривають перемовини?

Степан вірив у долю. Він був впевнений, що у всьому робив правильний вибір. Ну… крім деяких випадків, про які знав і шкодував. І ця віра його не зрадила. Виводячи на чергову фотосесію, Степану кинули крізь грати кайданки і наказали надіти на ноги й руки. Продемонструвати, що вони замкнені. Охоронці розуміли, що він вже одужав. Чули і бачили, ще до закриття грат щитом, що він робив фізичні вправи, а тому боялись випускати його просто так з печери — він занадто сильний для них. Вийшовши надвір, Степан мружився від світла, однак того дня небо було затягнуте хмарами і він побачив вдалині, біля споруди, що слугувала казармою, командира, котрий колись приймав у нього зброю. Саул — менший брат того, кому він подарував колись пістолет ТТ. Степан був певен, що це він. Покликав його на ім’я, одразу ж швидко назвавшись. За такий вибрик отримав удар у спину, але Саул зупинився і здивовано підійшов. Він поглянув на Степана і упізнав його — по очах. Нечасто зустрічав людей з такими очима.