Фантомна довіра - Лана Вернік

— Ну… Я… Це ж хороший знак?

— Так, — Степан примружив погляд, — Наядо, в чім річ?

— Я… я купила тобі цю ключницю, але вона така… — хотіла сказати “проста” і промовчала, — на ній цей знак… і я…

Степан, слухаючи її, розпливався у посмішці.

— Ти вже мене вітаєш?

— … виходить, що так… раз ти мене підловив, — видихнула Лариса розгублено.

— Дякую… — Степан, все ще стоячи позаду, взяв з її рук ключницю.

— Вона, правда...

— Відтепер вона буде зі мною всюди. Дякую, — прошепотів і стис Лору в обіймах.

Скоро він поїде… Хотілося лишитися тут, з нею і, водночас, хотілося поїхати. За останні роки Африка стала його наркотиком і бажання нової зустрічі з чорним континентом пересилювало всі інші, навіть бажання бути з Лорою, котра обіцяла чекати... І хоч ця поїздка є частиною сирого і незрозумілого плану Фурії — він приймав її з радістю. “Будемо імпровізувати” — він згоден. А ще події, що сталися з його батьками. Всі ті люди, котрі перетворили його маму на овоч, а також ті, котрі закатували до смерті батька — мусять отримати покарання…

З роздумів його вирвав тихий писк Лори.

— Ти мене задушиш...

— Вибач, — Степан послабив обійми. Незчувся, як занурившись у думки, стис її занадто сильно, — я замислився…   

Степан не збирався влаштовувати жодного святкування, але друзі вирішили інакше. Зібрались у ресторані “Дубки” і запросили його з Ларисою.

Особливістю цього ресторану було те, що розміщувався він посеред дубового гаю, у межі столиці, на вулиці Стеценка 1/3. В той час там ще розміщувалось і однойменне казино… (в наш час казино вже немає, а неподалік відкрили станцію метро "Сирець")

Зайшовши до зали, Лариса не очікувала такої кількості людей: одногрупники, колеги і їхні супутниці, разом близько трьох десятків осіб, з яких Лора знала лише п’ятьох… Бакеро з Тонею, Вадима з Таїсою і Романа. Всі зацікавлено розглядали Русалку і представлялися. Лора марно намагалася всіх запам’ятати — мала погану пам’ять на обличчя. Єдиний, кого запам’тала одразу ж, був Ігор — менший брат Зої. Не запам’ятати його важко — чоловік був одного зі Степаном зросту і ширшим вдвічі… як не втричі. Просто гора м’язів. Він не був товстим, а досить збитим і вона з побоюванням дивилася на нього. Згадала, що під час телефонної розмови з Ігорем Степан збирався потриматись за його шию, якщо вистачить рук… Були сумніви, що вистачало.

Під зацікавленим поглядом Ігора Лора почувалася ніяково. Їй здавалося, що він знає геть про все… хоча вона заспокоювала себе тим, що навряд чи Зоя б розповідала у всіх подробицях про Лорин колишній вечірній візит до лікарні, та все одно почувала себе незатишно під допитливим поглядом сірих димчатих очей.

Таїса привіталась із Степаном “їхнім” вітанням і за столом першою підняла тему весілля, що відкладається на невизначений термін. Вона розповідала, що “нічого страшного у цьому немає”, що прийняла пропозицію Вадима, а заміж вийшла аж через п'ять років… Правда, Тая скромно промовчала, що з цих п'яти років майже три сподівалася на пропозицію від Степана і лише після жорсткої розмови з ним призначила дату весілля.

Степан постійно був поруч з Лорою і якщо й відлучався кудись не на довго, то лишав її у компанії Тоні і Бакеро.

Таїса з Тонею, після того як дівчат представили одна одній, майже не спілкувалися, лише обмінювалися холодними поглядами. Тоня знала про слабкість блондинки до Степана, і з погляду яскравої брюнетки Таїса розуміла, що та про все знає…

Роман кружляв довкола, усміхаючись. Говорив про те, що “не варто поспішати” і “все ще раз добре обдумати”, аби потім йому не довелось обирати чиї представляти інтереси при розлученні. Ігор, вже будучи напідпитку, не соромлячись, посилав його, потім вибачався, що вирвалося, скрушно опускаючи голову і кланяючись перед Лорою, що “бере до рота такі слова”©.

Друзі Степана Лорі сподобалися. Вона бачила їх уперше, але почувалася так, ніби вони знайомі давно. Слухала різні студентські бувальщини про життя в гуртожитку, про зриви і прогули лекцій, про курйозні випадки під час практики і на роботах колишніх одногрупників. Весела компанія, гучна музика, смачна їжа… Їй подобалося тут. На якусь мить навіть уявила, що таким самим веселим могло б бути і їхнє з Степаном весілля… можливо, колись.

Ближче до півночі Степан подякував друзям за такий приємний і неочікуваний подарунок. Сказав, що час їхати, бо завтра ще до бабусі. Попрощавшись, вони попрямували до парковки. Бакеро і Ігор пішли їх проводити, допомагаючи нести пакети з подарунками.

— То коли ти летиш? — запитав Ігор.

— Після… Хоча ні, вже ж десяте число. Завтра вдень лечу, — відповів Степан, а Лариса від почутого напружилася. Лишилось півтори доби…

— З Гостомеля? — уточнив Ігор.

— Так.

— Стефан?! Стефан, ето ти?! Вот так встрєча! (Стефане? Стефане, це ти?) — пролунало позаду і вся компанія озирнулась на невиского чоловіка з послабленою краваткою.

— Владислав Александрович?.. (Владиславе Олександровичу?) — Степан не очікував побачити тут молодшого Громова.

— Я! Ха-ха! Вот так встрєча! А ми тут с Аліской в казіно сідім! Спустілі все, что било, вот, пошол взять еще деньжат із машини, она же у мєня азартная! Хочет отиграться! (Я! Ха-ха! Оце так зустріч! А ми тут з Аліскою в казино сидимо! Спустили все, що було, ось, пішов узяти ще грошенят із машини, вона ж бо в мене азартна! Хоче відігратися!) — весело розповідав Громов, оглядаючи присутніх, зупинивши зацікавлений погляд на Лорі, котру Степан обіймав за талію. — Наши дєла без ізмєнєній?(Наші справи без змін?)

— Всьо в сілє, нє волнуйтєсь,(Все в силі, не хвилюйтеся) — відповів, помітивши погляд Громова на Ларисі.

— Может сєгодня вєчєром встрєтімся, обсудім дєталі? (Може сьогодні ввечері зустрінемось, обговоримо деталі?)