Мене називають Червоний - Орхан Памук

робота над якими в будь-якому разі мала починатися з виведення передньої лівої ноги. Книжки називалися: «Зображення коней», «Коні в русі», «Кохання коней». Довгий час вони були надзвичайно популярними на території володінь Аккоюнлу, породили чимало нових творів на цю тему. Маляри слідували настановам цього видання, деякі художники та їхні учні завчали книжки напам'ять, усі використовували їх як посібники із зображення скакунів. Однак після того, як Аккоюнлу був стертий з лиця землі й перські краї завоювала ґератська мініатюра, книжки ті забули. А згодом Кемалеттін Риза з Ґерата в своїй книжці «Коні сліпого» піддав твори Джемалеттіна нещадній критиці, вимагаючи їх спалити. Безперечно, його твердження були слушними: в жодній з трьох книжок Джемалеттін з Казвіна не описав Аллахового скакуна, оскільки всі його описи — штучні; старий маляр розповів свої видива тільки після того, як на якусь нещасну мить пізнав справжню війну, та й то — один-єдиний раз. Свого часу султан Мехмед Фатіх пограбував скарбницю правителя Аккоюнлу Узуна Хасана, й твори Джемалеттіна потрапили до Стамбула, тож не треба дивуватися, коли зрідка зустрічаєте вже в стамбульських виданнях деякі з отих трьохсот трьох описів зображення коней чи навіть самі малюнки, зроблені згідно з приписами казвінця.

Лам

У Ґераті та Ширазі сліпота талановитого маляра, якої він досяг наприкінці життя внаслідок непосильної праці, вважалася не просто здійсненням прагнення майстра отемніти, а разом з тим і возвеличувалася як дар Аллаха за старання та хист. Тому-то в Ґераті певний час із підозрою ставилися до тих майстрів, що на схилі літ досі не осліпли. Це спонукало багатьох древніх малярів шукати на старості літ способів, як отемніти. Деякі з них уславилися тим, що осліплювали себе самі, аби не малювати для іншого шаха, не працювати в зміненому стилі. І так тривало дуже довго. Однак Ебу Саїд, онук Міран-шаха з роду Тимура, задав нові правила гри в малярському світі, оголосивши, що наслідування сліпих гідне більшої пошани, аніж саме отемніння. Наштовхнув Ебу Саїда на таку ідею старий майстер Кара Велі. Певна річ, що художник, отемнівши, зможе побачити в пітьмі Аллахового коня, але справжній хист — це дивитися на світ очима сліпого, — переконав він володаря. І в підтвердження цих слів Кара Велі, який, незважаючи на добрих шістдесят сім років, мав хороший зір, швидко зобразив скакуна, не дивлячись на аркуш паперу перед собою й не задумуючись. Міран-шах улаштував на підтримку Кари Велі справжнє свято: німі меддахи розповідали історії, а глухі музиканти вигравали на удах, наприкінці гулянь зображеного видатним майстром коня порівняли із скакунами, створеними іншими великими малярами, і жодних розбіжностей між роботами не виявили. Міран-шах був приголомшений, а легендарний Кара Велі ще раз нагадав йому: майстерний художник — незалежно від того, сліпий він чи зрячий — завжди бачитиме коня таким, яким його бачить Аллах, і зрітиме перед собою одні й ті самі форми цієї тварини. На думку Кари Велі, зрячий маляр нічим не відрізняється від сліпого — тоді-бо ще не існувало європейських винаходів, які ми називаємо «стилем» та «манерою», й руки художників виводили однакових скакунів. Зображення коней великого маляра Кари Велі служили мусульманським майстрам узірцями для наслідування сто десять років. Що ж до його долі, то сам він після поразки Ебу Саїда та закриття малярського цеху перебрався з Самарканда до Казвіна, а за два роки по тому був осліплений і вбитий вояками молодого шаха Нізама за те, що намагався заперечити й осквернити аят Куран-и Керіму, в якому сказано так: «сліпий та зрячий — одне одному не рівня».

Можливо, я розповів би підмайстрові з чарівними очима ще й третю оповідь про те, як Бехзат сам себе отемнив, про те, що він ніколи не покидав Ґерата, розказав би, чому перестав малювати відтоді, як його силоміць перевезли до Тебріза. В мене в голові вертілися й інші легенди, почуті від майстра Османа, та мою увагу привернув меддах. Звідки я знав, що сьогодні він розповідатиме шайтанову історію?

«Найперший шайтан — це той, хто говорить „я“! Шайтан — це той, хто володіє стилем, шайтан — той, хто ділить світ на Схід і Захід», — хотілося вигукнути мені.

Закривши очі, я намалював для меддаха на грубому аркуші паперу шайтана, так, як собі його уявляв. Поки працював, сам меддах і його учень, інші маляри, всілякі цікаві типи реготали, підганяючи мене.

Як на вас, я маю власний стиль? Чи він з'являється тільки тоді, коли вип'ю вина?

47. Я — шайтан

Люблю я запах червоного перцю, підсмаженого на оливковій олії, дощі, що ллють над тихим морем у передсвітанковій зорі, жіночу поставу біля відчиненого вікна, тишу, думки й терпіння. Я вірю собі, тому, зазвичай, не зважаю на плітки, котрі про мене розпускають. Та сьогодні я прийшов у цю кав'ярню, аби перед своїми братами малярами й каліграфами розвінчати брехні, спростувати чутки, що ходять про мене.

Звісно розумію: ви налаштовані вірити в зовсім протилежне тому, що я тільки-но сказав. Однак, якщо ви настільки мудрі й розбірливі, щоб серцем відчути, — не все те, що суперечить моїм словам, є правдою, — то тоді ви настільки ж чутливі й до моїх слів: вони вас обов'язково зацікавлять. Людина, котра хоча б двічі в житті тримала в руках Куран-и Керім, знає: яке з імен згадується в ньому чи не найчастіше — аж п'ятдесят два рази.

Гаразд. Почну я з Куран-и Керіму, Аллахової книги. Все, що там сказано про мене, — правда. І запам'ятайте: говорячи так, я не хизуюся. В моїх словах-бо, окрім усього, криється й проблема стилю. Те принизливе ставлення до шайтана в Куран-и Керімі завжди завдавало мені болю. Оце і є стиль мого життя — біль. Його мені не здолати.

Так, на наших янгольських очах Аллах сотворив людину. А потім захотів, щоб ми перед нею плазували навколішки. Так, у сурі «Чистилище» написано правильно: всі янголи поклонялись людині, я ж — збунтувався. Людина створена з глини, а я — з вогню, вищої матерії, — нагадав я Аллахові те, що нам усім відомо, і не став хилити голови перед його творінням. Аллах же вирішив, що я — занадто «гордий».

— Геть із раю! — наказав він мені. — Тут тобі не місце величатися!

— Дозволь мені дожити до Судного дня, до воскресіння мертвих, — попросив я його.

Він дозволив. А я поклявся, що віднині й до останніх днів збиватиму з праведного шляху рід людський, бо через нього покараний. Аллах же вирішив відправляти