Ганнібал - Томас Харріс

— Нумо, докторе, а потім зможете поспати. Нумо.

— Невідмічені сотки… — мовив доктор Лектер і затих.

Корделл нахилився ближче. Доктор Лектер раптом випростав шию, наскільки дозволяла довжина, уп’явся маленькими гострими зубами в брову Корделла й видер чималий шмат шкіри, перш ніж мажордом устиг відсахнутися. Доктор Лектер виплюнув брову просто Корделлові в обличчя, наче шкірку від винограду.

Корделл промокнув тампоном рану й наклав пластир-метелик, від чого обличчя набуло здивованого вигляду. Він сховав шприц.

— Стільки клопоту, аби полегшити вам біль, і все дарма, — мовив він. — До світанку ви ще сто разів устигнете пошкодувати. Знаєте, у мене є стимуляційні засоби, які, навпаки, загострять відчуття. А ще я змушу вас чекати.

Він дістав із вогню кочергу.

— Зараз я підʼєднаю вас до крапельниці, — сказав Корделл. — Якщо пручатиметесь, я вас припечу. Ось вам перший засмак.

Він торкнувся розпеченим кінцем кочерги грудей доктора Лектера й припік через сорочку сосок. У результаті Корделлові довелося гасити коло вогню, що почало розповзатися тканиною.

Доктор Лектер не вимовив ані звуку.

Карло заднім ходом підігнав у збруярню навантажувач. Томмазо тримав напоготові гвинтівку з транквілізатором, а Пʼєро та Карло вдвох підняли доктора Лектера на вилку навантажувача й прикували барок до передньої частини машини. Тепер він сидів на вилці, руки були прив’язані до барка, ноги випростані, кожна прикріплена до окремого зубця навантажувача.

Корделл увів у вени голки й закріпив їх таким же пластиром-метеликом на тильному боці рук доктора Лектера. Аби повісити на навантажувач пляшки з фізрозчином, йому довелося ставати на тюки сіна. Корделл відійшов і помилувався своїм творінням. Дивний вигляд мав доктор Лектер — виструнчений тулуб, руки з катетерами розведені в різні боки, мов пародія на щось, чого Корделл ніяк не міг пригадати. Він закріпив джгути над обома колінами й зав’язав їх на ковзні вузли, які можна було затягувати через огорожу, щоб доктор не сплинув кров’ю до смерті. Зараз їх затягувати не треба. Мейсон розлютиться, якщо в Лектера заніміють стопи.

Час спускати Мейсона й саджати його у фургон. У салоні мікроавтобуса, припаркованого за сараєм, було холодно. Сардинці залишили там свій ланч. Корделл вилаявся й викинув їх холодильник геть на землю. Біля будинку цей клятий фургон доведеться пропилососити. І добряче провітрити. А ще ці довбані сардинці курили в салоні вже після того, як Корделл їм заборонив. Вони прийняли підкурювач і залишили в гнізді шнур від монітора системи стеження, тому з приладової дошки й досі звисав електричний дріт.

Розділ 86

Перш ніж вийти з машини, Старлінг загасила світло в салоні «мустанга» й потягла за важіль, що відмикав багажник.

Якщо доктор Лектер справді тут, якщо їй вдасться його захопити, то, може, вийде надіти на нього наручники, на руки й на ноги, покласти його в багажник і довезти до окружної в’язниці. У неї було чотири пари наручників і мотузка, достатньо довга, аби стриножити його, мов мисливську здобич, щоб не брикався. Краще не думати про те, який він сильний.

Гравій, на який вона опустила ноги, був вкритий тонким шаром наморозі. Стара автівка зарипіла, коли з ресор знялося навантаження.

— І треба ж тобі саме зараз скаржитися, старий ти сучий сину, — пошепки звернулася Старлінг до «мустанга».

Раптом вона пригадала, як розмовляла з Ханною, кобилою, на якій тікала в ніч геть від забою ягнят. Двері в машину вона причинила не до кінця. Ключі відправились у вузьку кишеню на штанях, аби не дзеленчали на ходу.

Ніч була безхмарною, на небі світився окраєць місяця, тож Старлінг могла пересуватися без ліхтарика в тих місцях, де гілки не затуляли небо. Вона спробувала вийти на край гравійної дороги, але зрозуміла, що поверхня під ногами нерівна й ненадійна. Тихіше буде йти по утрамбованій колесами колії. Вона крокувала, трохи повернувши голову вбік, користуючись у темряві периферійним зором, намагаючись розрізнити, куди веде дорога. Вона немов пливла у м’якій пітьмі, чула хруст гравію під ногами, проте не бачила самої землі.

Найскладніший момент настав, коли «мустанг» щезнув з очей, хоча спиною Старлінг і досі відчувала його масив. Їй не хотілося далеко йти від автівки.

Раптом вона стала тридцятитрирічною жінкою в нічному лісі на самоті, зі зруйнованою кар’єрою в правоохоронних органах і без зброї. Вона чітко побачила саму себе, побачила вікові зморшки, що починали розповзатися з куточків очей. Їй конче захотілося повернутися назад до «мустанга». Наступний крок вийшов повільнішим, вона зупинилася, почула власне дихання.

Крекнула ворона, легкий вітерець заворушив голі гілки над головою, а потім ніч розірвав галас. Крик, такий страшний і безнадійний, він то наростав, то затихав, і закінчився благаннями про смерть. Голос був такий хрипкий, що неможливо було розрізнити, хто то волає. «Uccidimi![145]» А тоді знову крик.

Після першого вереску Старлінг завмерла, після другого побігла підтюпцем, швидко просуваючись у темряві, перевіряючи в кобурі пістолет 45-го калібру, однією рукою тримаючи пригаслий ліхтарик, другу випроставши перед собою в морок. Нічого в тебе не вийде, Мейсоне. Нічого не вийде. Швидше. Швидше. Вона збагнула, що може не виходити за межі втрамбованої колії, якщо прислухатиметься до звуку власних кроків і характерного рипіння гравію обабіч ритвини. Дорога повернула й потяглася вздовж паркана. Добрий паркан, із залізних труб, заввишки в шість футів[146].

Залунали тривожні схлипи і благання, крик наростав, і Старлінг почула, як попереду за парканом щось рухається, тупцює крізь кущі, і хода ця була легша за удари кінських копит, швидша, енергійніша. Почула звук, у якому розпізнала рохкання.

Болісні крики все ближче, вони явно людські, проте звук немов спотворений, на якусь мить його заглушив єдиний свист, і Старлінг зрозуміла, що чує або магнітофонний запис, або живий голос, підсилений через мікрофон. Між деревами пробилося світло, показалася велика будівля сараю. Старлінг притисла голову до холодного заліза й зазирнула крізь паркан. За ним шугали темні силуети, довгі, висотою вони сягали стегна людини. За сорок ярдів[147] відкритого простору — сторона сараю з величезними дверима, прочиненими навстіж, а далі — перегородка з голландськими ворітцями, над якими висіло дзеркало в різьбленій рамі. Світло з сараю відбивалося в дзеркалі й лягало яскравою плямою на землю. На галявині перед сараєм стояв огрядний чоловік у капелюсі й тримав у руках магнітофон із потужним динаміком. Коли з колонки полилася нова серія криків і схлипів, він затулив одне вухо долонею.

Ось вони виходять із-за кущів, неприручені свині з дикими