Ганнібал - Томас Харріс
— Мені подобається запах мазі, якою ти користуєшся. Такий свіжий, лимонний, — сказав доктор Лектер. — Дякую, що прийшла, Марґо.
— Точно те саме ви сказали, коли медсестра завела мене до вашого кабінету на перший сеанс. Коли суд уперше вивчав справу Мейсона, ще до того, як винести вирок.
— Так і сказав?
Доктор щойно повернувся з палацу пам’яті, де перечитував записи своїх бесід із Марґо, тому знав, що все так і було.
— Точно. Я плакала, страх як боялася розповідати вам про нас із Мейсоном. А ще боялася, що доведеться присісти. Але ви так і не запропонували мені стілець, бо знали, що мені наклали шви, так? Ми гуляли в саду. Пам’ятаєте, що ви мені тоді сказали?
— Що в тому, що сталося, твоєї провини не більше…
— …ніж якби мене вкусив за зад скажений пес, ось що ви сказали. Тоді мені полегшало, як і під час наступних сеансів, хоч і тимчасово, і я вдячна вам за це.
— Що ще я тобі казав?
— Казали, що ви такий дивак, яким мені ніколи не стати, — відповіла Марґо. — Казали, що бути диваком — не біда.
— Якщо ти напружишся, то згадаєш усе, про що ми говорили. Пригадай…
— Будь ласка, не просіть мене ні про що.
Остання фраза вирвалася з Марґо мимоволі. Вона не збиралася казати нічого подібного, ще й таким тоном. Доктор Лектер трохи посунувся, мотузки зарипіли.
Томмазо підвівся й перевірив пута:
— Attenzione alla bocca, Signorina. Стережіться рота, синьйорино.
Марґо не зрозуміла, що саме мав на увазі Томмазо — буквально рот Лектера чи його слова.
— Марґо, ти вже давно проходила зі мною терапію, але мені кортить обсудити історію твоєї хвороби. Поговорити якусь хвилинку сам на сам.
Доктор покосився здоровим оком на Томмазо. Марґо на мить задумалася.
— Томмазо, чи не міг би ти нас залишити ненадовго?
— Ні, вибачте, синьйорино, та я постою зовні, за прочиненими дверима.
Томмазо вийшов із рушницею до сараю й став стежити за доктором Лектером здаля.
— Марґо, я не збираюся просити тебе про такі речі, що можуть поставити тебе в ніякове становище. Мені просто цікаво знати, чому ти це робиш. Не розповіси мені? Невже після всієї тієї боротьби та опору ти почала брати шоколадки, як любить казати Мейсон? Ти не мусиш удавати, що мстишся за обличчя Мейсона.
І вона все йому розповіла. Про Джуді, про таку бажану дитину. Уся оповідка зайняла не більш ніж три хвилини. Марґо аж здивувалася, з якою легкістю підсумувала всі свої негаразди.
Удалині — шум, скрегіт і крик, що урвався на половині. Карло стояв надворі, біля загорожі, яку сам збудував між сараєм і загоном просто неба. Він возився з магнітофоном, готуючись викликати з лісового пасовища свиней за допомогою страдницьких криків жертв, що вже давно або померли, або повернулися додому за викуп.
Якщо доктор Лектер щось почув, то не показав цього.
— Марґо, невже ти думаєш, що Мейсон просто так віддасть тобі те, що обіцяв? Зараз ти його благаєш. Та чи допомогли благання, коли він розривав тебе на шматки? Це все одно що взяти в нього шоколадку, а далі хай він робить що хоче. Але цього разу він нагодує Джуді сиром[143]. А вона до цього не звикла.
Марґо не відповіла, проте стиснула щелепи.
— Знаєш, що буде, якщо ти відмовишся повзти до Мейсона на колінах, а натомість простимулюєш йому простату тим електорошокером від Карло? Бачиш, он він лежить, біля стола?
Марґо почала підводитися.
— Послухай мене, — прошипів доктор. — Мейсон тобі відмовить. Ти знаєш, що тобі доведеться його вбити, уже двадцять років як знаєш. Знала про це з тих самих пір, як він наказав тобі кусати подушку й не чинити багато галасу.
— То ви хочете сказати, що зробите це за мене? Я ніколи не зможу вам довіритися.
— Ні, звісно, ні. Але можеш мені довіритися ось у чому: я ніколи не заперечуватиму, що зробив це сам. Власне, буде більше терапевтичної користі, якщо ти сама його вб’єш. Якщо пригадуєш, я давав тобі такі рекомендації, коли ти ще була малою.
— Почекай, доки зможеш умити руки, — так ви казали. Я втішалася цією думкою.
— Саме такий катарсис я й рекомендую з професійної точки зору. Тепер ти вже доросла. А для мене немає великої різниці, скільки вбивств на мене повісять. Одним більше, одним менше. Ти знаєш, що мусиш його вбити. А коли вб’єш, то законники неодмінно підуть на запах грошей — і він приведе просто до тебе й твоєї новонародженої дитини. Марґо, другим підозрюваним можу бути тільки я, інших немає. Якщо я помру до Мейсона, то на кого переводити підозру? Уб’єш, коли тобі буде зручно, а згодом я напишу тобі листа про те, з яким задоволенням і насолодою я сам убив Мейсона.
— Ні, докторе Лектер, вибачте. Вже запізно. Я вже про все домовилася, — вона поглянула йому в обличчя своїми яскравими, блакитними очима різника. — Я все зроблю і потім спокійно спатиму, ви знаєте, що мені це під силу.
— Так, знаю, що під силу. Мені завжди подобалася ця твоя риса. Ти набагато цікавіша, набагато… здібніша за свого брата.
Марґо підвелася, збираючись іти.
— Мені шкода, докторе Лектер, хай там як.
Не встигла вона дістатися дверей, як доктор запитав:
— Марґо, коли в Джуді наступна овуляція?
— Що? Здається, за два дні.
— Ви все інше вже приготували? Середовище, устаткування для швидкої заморозки?
— Я маю все обладнання, що є в клініках штучного запліднення.
— Зроби для мене дещо.
— Що?
— Вилай мене та висмикни жмут волосся, подалі від чола, якщо не складно. Прихопи трохи шкіри. Тримай усе в кулаку, поки йтимеш додому. Подумай про те, що жмут можна вкласти Мейсонові в руку. Після того як він помре. Коли будеш удома, то попроси в Мейсона те, що він обіцяв. Подивишся, що він відповість. Ти допомогла мене впіймати, виконала зі свого боку всі умови. Тримай волосся в кулаку й проси те, що він обіцяв. Подивишся, що він відповість. І коли він розсміється тобі в обличчя, повертайся сюди. Тобі тільки треба буде взяти рушницю з транквілізатором і встрелити того одного, що стоїть у тебе за спиною. Або стукнути молотком. У нього кишеньковий ніж. Просто переріжеш мотузки на одній руці й даси мені ніж. І підеш. Решту я зроблю сам.
— Ні.
— Марґо?
Вона вже поклала долоню на ручку дверей і наготувалася протистояти проханням.
— Ти й досі можеш розчавити волоський горіх?
Вона потяглася в кишеню й дістала два горіхи.
