Наказано вижити - Юліан Семенов

— Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову.

— Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи.

…Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув:

— Тихо! Я йду не сам!

У кімнаті він надів на руки Штірліца наручники, прикріпив ліву ногу до тахти і вийняв з гірки пляшку французького коньяку.

«Напевне візьме товсту склянку, — подумав Штірліц. — Маленька, гарна кришталева чарка для коньяку суперечить його внутрішньому складу. Ну, Віллі, бери склянку, випий під душі, тварюко…»

Але Віллі взяв саме маленьку чарку, плеснув у неї, як і годиться, на денце, погрів кришталь у долонях, понюхав і замріяно усміхнувся:

— Пахне Ямайкою.

«Ага, він же працював у консульстві, — згадав Штірліц. — І все-таки дивно: тут, коли він не на прийомі, а сам з собою, він мав випити коньяк з товстої кришталевої склянки…»

…Кілька снарядів вибухнули десь неподалік. Канонада, що долинала раз у раз зі сходу і до якої вже певною мірою звикли, зразу ж наблизилась. Штірліцу навіть здалося, що він розрізнив кулеметні черги; ні, заперечив він, ти видаєш бажане за дійсне, ти не можеш чути перестрілки, коли б це було так, то тоді, виходить, наші зовсім близько, але якщо вони й близько, то все одно мене відділяють від них десятки кілометрів, кілька десятків, мабуть».

— Слухай, Штірліц, — сказав Віллі, — ти здогадуєшся, що з тобою буде?

— Здогадуюсь.

— Скільки заплатиш за те, щоб я допоміг тобі втекти звідси?

— Ти не зможеш.

— А раптом? Звідки ти знаєш, що не зможу… Скільки заплатиш?

— Називай суму.

— Сто тисяч доларів.

— Давай ручку.

— Навіщо?

— Випишу чек.

— Ні, — Віллі похитав головою. — Я беру готівкою.

— Я не тримаю при собі грошей.

— А де ж твої гроші?

— В банку.

— У якому?

— В різних. Є в Швейцарії, є в Парагваї…

— А в Москві? Чи у червоних немає банків?

— Чому ж… Звичайно є… Не боїшся, що твої слова почує Ойген?

— Він спить.

— Коли приїде Мюллер?

Віллі знизав плечима, поставив маленьку чарку на місце, взяв пузату склянку, налив у неї коньяку, немов чаю, і повільно випив; кадик жадібно й ненаситно ходив по тонкому хрящуватому горлу.

— Ти подумай, Штірліц, — сказав Віллі, відчинивши двері. — Віддаси сто тисяч готівкою — допоможу втекти. Тільки часу на те, щоб сказати «згоден», у тебе лишилось мало.

Він вийшов, повернувши за собою ключ у замку.

«А він каже правду, — подумав Штірліц, гордовито згадавши про те, як він не помилився, що Віллі питиме коньяк із склянки. — Він справді готовий зробити все, щоб одержати сто тисяч і постаратися втекти. Пацюки тікають з корабля. А може, пообіцяти йому ці гроші? Сказати, що вони в мене в тайнику, в підвалі, у Бабельсберзі… А справді? Чи ти сподіваєшся, що Мюллер запропонує тобі щось своє? В самій глибині душі ти, очевидно, покладаєш надію на це, хоч боїшся признатись; так, мабуть, я боюся собі признатись, бо до кінця не розумію цієї людини: Мюллер несподіваний, як кулька, що ребристо котиться по великому колу баденської рулетки, й нікому не дано вичислити, на якій цифрі вона зупиниться…»

— Ей, Віллі! — гукнув Штірліц. — Віллі!

Той увійшов швидко, немов ждав цього оклику біля дверей.

— Ну добре, — сказав Штірліц. — Припустимо, я згоден…

— На припущення немає часу, Штірліц. Якщо згоден, значить, згоден, називай адресу, поїдемо.

— Бабельсберг. Мій дім.

— Де сховав?

— У тайнику, в підвалі, біля гаража.

— Малюй.

— Віллі, ти. ж розумна людина… Я намалюю, ти візьмеш гроші, а я залишусь тут.

— Правильно. Ти залишишся тут. А ми поїдемо. І знімемо з тебе наручники — іди куди хочеш.

— А люди, які працюють в інших кімнатах?

— Це — не моє діло. Це — твоє діло.

— Гаразд. Неси олівець і папір.

Віллі витяг з кишені вічне перо «Монблан» і маленьку записну книжечку. Знявши наручники з Штірліца, він сказав:

— Тільки познач, де південь, де північ, щоб потім не говорив, що ми погано шукали, коли там нічого не знайдемо…

Штірліц намалював план підвалу, позначив місце, де мав бути тайник, пояснив, що треба добряче простукати стіну й злегка вдарити молотком по тому місцю, де він почує порожнечу (саме там проходили труби опалення, їх навіщось пропустили під цегляною кладкою); штукатурка легко осиплеться, в металевому ящику лежать гроші — двісті тринадцять тисяч.

Віллі уважно поглянув на план і спитав:

— А де вмикається світло?

— Ліворуч, біля дверей.

— Зрозумів, — зітхнув Віллі. — Спасибі, Штірліц… Тільки от біда, у Бабельсберг прорвалися росіяни…

— Коли?

— Вчора.

— Навіщо тоді вся ця комедія?

Віллі тяжко всміхнувся:

— А приємно дивитися, як людина страждає… Тим паче, що ми увесь твій вошивий підвал простукали, а потім обійшли його з міношукачем — металевий ящик напевно б загув…

Штірліц знову згадав травневий день тридцять другого року, невеличку вузьку вуличку в Шарлоттенберзі, гурт чоловіків у коричневих: уніформах СА і дві машини, між якими він зупинив свій «опель», щоб розвернутися, і веселі обличчя фашистів, котрі уважно спостерігали, як він мучився на маленькому п'ятачку, боячись подряпати ті два автомобілі, а водії стояли поряд і навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому…

«Приємно дивитися, як людина страждає…»

«А якщо в ньому це закладено? — подумав Штірліц. — Якщо він народився мерзотником? Не всі ж люди народжуються із задатками добра чи благородства… Мабуть, чесна влада й повинна діяти так, щоб розумно викорінювати все лихе, закладене в людині, роблячи все, щоб допомогти їй виявити красу, жалість, мужність, щедрість… А як можна цього домогтися, коли Гітлер утовкмачував їм у голови, що вони найвеличніші, що їхня історія — найпрекрасніша, музика — найталановитіша, ідея — єдино потрібна світові? Він виховував у них зневагу до всього світу, але ж якщо любиш тільки свій народ, тобто себе, то й усі інші люди, навіть співвітчизники, чужі для тебе… Державний егоцентризм завжди приводив імперії до нищівного краху, бо виховував у людях звірячу заздрість до всього хорошого, що їм не належить, а немає нічого страшнішого від заздрості, це — моральна іржа, вона роз'їдає людину і державу зсередини, це не міль, від неї не врятуєшся нафталіном… Бідолашна Дагмар, — згадав він жінку. — Вона так гарно говорила про наші билини… Аби тільки з нею було все гаразд… Тоді вона зрозуміє те головне, що треба зрозуміти; про билини вона поки ще думає «з голосу» і