Ганнібал - Томас Харріс

Доктор Лектер зупинився біля пасажирських дверцят «мустанга», потім передумав і підійшов до водійських дверей, певно, з наміром понюхати кермо.

Він роззирнувся навколо й дістав із рукава відмичку.

Фургон уже стояв до Лектера боком. Карло тримав напоготові рушницю. Він торкнувся кнопки, що мала опускати шибку. Нічого не відбулося.

— Mogli, il finestrino![136] — пролунав голос Карло, неприродно спокійний як для бойового завдання.

Мабуть, річ у запобіжній системі, яка блокує вікна від дітей. Мольї намацував перемикач.

Доктор Лектер просунув відмичку в щілину біля вікна й відімкнув двері до машини Старлінг. Він почав сідати в салон.

Карло вилаявся, відсунув бокові дверцята й просунув у шпарину гвинтівку. Пʼєро саме відсахнувся вбік, аби не заважати, і фургон загойдався в ту саму мить, коли протріщав постріл.

Шприц зблиснув на сонці, з тихим чмоканням проштрикнув накрохмалений комір сорочки доктора Лектера й уп’явся в шию. Наркотик подіяв швидко, велика доза в критичному місці. Доктор спробував виструнчитись, але коліна вже не слухались. Із його рук випав пакунок і закотився під машину. Він примудрився дістати з кишені ніж, розкрив його та повалився долі між дверцятами й салоном «мустанга». Транквілізатор мов перетворив його ноги на воду.

— Міша, — мовив Лектер і поринув у темряву.

Пʼєро й Томмазо накинулися на нього, наче два великі коти, притискали його до землі між машинами, аж поки не переконалися, що доктор не має сил пручатися.

Старлінг котила паркінгом другий за день магазинний візочок, аж раптом почула вихлоп пневматичної рушниці й одразу пізнала характерний звук пострілу. Вона інстинктивно пригнулась, а народ навколо човгав собі далі, сліпий і глухий до стрілянини. Важко сказати, звідки це пролунало. Старлінг поглянула в напрямку своєї автівки й побачила, як у якомусь фургоні зникають чоловічі ноги. Їй спало на думку, що то випадок вуличного бандитизму.

Вона ляснула себе по стегну, по тому місцю, де колись мешкав її пістолет, а тоді, ухиляючись від машин, побігла до фургона.

Повернувся «лінкольн» із літнім водієм, він сигналив фургону, що перегородив заїзд на паркувальне місце для інвалідів, ревіння клаксона заглушало крики Старлінг.

— Стійте! Зупиніться! ФБР! Стійте, або я стрілятиму!

Може, їй удасться роздивитися номерні знаки.

Пʼєро побачив, що Старлінг наближається, швидко перерізав Лектеровим ножем трубку клапана на передній шині «мустанга», з боку водія, а тоді пірнув у фургон. Мікроавтобус перевалився через розділовий бордюр і покотився до виїзду з паркінгу. Старлінг побачила номери. Вона вивела їх пальцем на брудному капоті сусідньої автівки.

Старлінг дістала ключі. Коли сіла в машину, то почула свист, із яким з перерізаного клапана виходило повітря. Між машинами промайнув дах фургона, уже майже біля виїзду.

Вона постукала у вікно «лінкольна», який сигналив уже до неї.

— Маєте мобільний? Я з ФБР, будь ласка, чи є у вас мобільний телефон?

— Їдь, Ноелю, — сказала жінка в «лінкольні» та почала щипатися й тикати пальцем водієві в ногу. — То їхні проблеми, а може, якийсь трюк. Не втручайся.

«Лінкольн» поїхав геть.

Старлінг побігла до платного телефону й набрала 911.

Помічник шерифа Мольї ще п’ятнадцять кварталів їхав на межі дозволеної швидкості.

Карло дістав із шиї доктора Лектера шприц і з полегшенням помітив, що з ранки не бризнула кров. Під шкірою починав проявлятися синець завбільшки з середніх розмірів монету. Карло розраховував на те, що ін’єкція припаде у велику м’язову масу. А тепер цей сучий син може померти ще до того, як стане поживою для свиней.

У фургоні не чулося розмов, тільки важке дихання чоловіків і пискіт поліцейського сканера на приладовій дошці. Доктор Лектер лежав на підлозі фургона у своєму дорогому пальті, капелюх скотився з прилизаної голови, на комірі сорочки виднілася єдина яскрава пляма крові. Доктор Лектер був елегантний, мов фазан у клітці різника.

Мольї заїхав у громадський гараж і рушив на третій поверх, зупинившись лише для того, аби зняти з боків фургона наліпки й поміняти номерні знаки.

Останнє було зайвим. Мольї сам до себе усміхнувся, коли почув із поліцейського сканера орієнтування на розшук. Оператор служби 911, певно, не розчув слова Старлінг про «сірий фургон або мікроавтобус» і видав інформацію про «автобус „Greyhound“»[137]. Треба додати, що оператор майже впорався з автомобільним номером — правильно занотував усі цифри, крім однієї.

— Зовсім як в Іллінойсі, — сказав Мольї.

— Я коли побачив ніж, то злякався, що він себе вб’є, аби уникнути мук, — звернувся Карло до Пʼєро й Томмазо. — Він іще пошкодує, що не встиг перерізати собі горлянку.

Коли Старлінг узялася перевіряти інші шини на «мустангу», то побачила на землі під автівкою пакунок.

Пляшка «шато-дʼІкем» вартістю в триста доларів, а також записка, виведена таким знайомим почерком: «З днем народження, Кларіс».

Саме тоді вона зрозуміла, що насправді сталося.

Розділ 78

Усі потрібні номери Старлінг знала напам’ять. Чи варто проїхати десять кварталів додому й зателефонувати звідти? Ні, назад до платного телефону, забрати липку слухавку в молодої жінки, вибачитися, вкинути в апарат монети, поки жінка викликає охорону з супермаркету.

Старлінг зателефонувала у відділ швидкого реагування при польовому офісі ФБР у Вашингтоні, що в Баззардс-Пойнт.

У цьому відділі Старлінг дуже добре знали, бо ж вона довго там служила, і перевели її дзвінок до Клінта Персалла. Старлінг доводилось одночасно ритися в кишенях у пошуках монет і розбиратися з охоронцем із супермаркету, який безперестанку вимагав у неї посвідчення.

Нарешті в слухавці пролунав знайомий голос Персалла.

— Містере Персалл, я бачила, як троє, можливо, четверо чоловіків викрали Ганнібала Лектера на парковці «Сейфвею», це сталося хвилин п’ять тому. Вони прокололи мені шини, я не змогла кинутися навздогін.

— Це той випадок з автобусом, з орієнтуванням на розшук, що видала поліція?

— Про автобус мені нічого не відомо. То був сірий фургон з інвалідними номерами, — сказала Старлінг і продиктувала номер.

— Як ви знаєте, що то був Лектер?

— Він… лишив для мене подарунок, я знайшла його під машиною.

— Зрозуміло…

Персалл замовк, і Старлінг скористалася паузою:

— Містере Персалл, ви знаєте, що за цим стоїть Мейсон Верджер. Більш ніхто на таке не здатний. Він садист, він мучитиме доктора Лектера до смерті, ще й спостерігатиме за процесом. Треба скласти орієнтування на всі транспортні засоби Верджера й попросити прокурора США в Балтиморі, аби той видав дозвіл на обшук маєтку.

— Старлінг… Господи, Старлінг. От що, я спитаю ще раз. Ви впевнені в тому, що бачили? Подумайте секунду. Подумайте про всю ту добру службу в