Ганнібал - Томас Харріс
Карло й брати Пʼєро і Томмазо взяли з собою сітку, «бінбеґ», «Мейс» і цілу низку різноманітних пут. Цього мало вистачити.
Вони прибули на місце з першими променями сонця, зупинилися за п’ять кварталів від оселі Старлінг в Арлінгтоні, на паркувальному місці для інвалідів, на вулиці з крамницями.
Сьогодні фургон прикрашали надписи на липкій стрічці «МЕДИЧНИЙ ТРАНСПОРТ ДЛЯ ГРОМАДЯН ПОХИЛОГО ВІКУ». З дзеркальця звисав дозвіл на паркування для інвалідів, а на бампері стояли фальшиві номерні знаки, також призначені для інвалідів. У бардачку лежав чек з автосервісу на нещодавню заміну бампера — якщо автомобільні номери почнуть перевіряти, то італійці зможуть послатися на недолугих працівників СТО й на деякий час заплутати справу. Реєстрація та паспортні дані фургона були в порядку. Усе гаразд було й зі стодоларовою банкнотою, яку підклали в документи як можливий хабар.
Монітор прикріпили до приладової дошки липучками «велкро» й увімкнули через прикурювач. Екран загорівся, і на ньому з’явилася карта вулиць у районі Старлінг. Тепер система глобального позиціонування показувала не тільки розташування фургона, а й машини Старлінг — яскрава цятка перед її будинком.
О дев’ятій ранку Карло дозволив Пʼєро перекусити. О десятій тридцять зміг поїсти Томмазо. Карло не хотів, аби вони одночасно набивали собі черева, на випадок якщо доведеться наздоганяти доктора бігом. Обід також їли по черзі. Уже надвечір, коли Томмазо рився в холодильнику в пошуках сендвіча, пролунав сигнал.
Карло різко повернув свою смердючу голову до монітора.
— Вона від’їжджає, — сказав Мольї, і фургон рушив з місця.
Томмазо причинив кришку холодильника.
— Поїхали. Поїхали… Ось вона рухається по Тіндал у напрямку головної вулиці.
Мольї влився в потік машин. Він дозволив собі велику розкіш — тягтися за Старлінг на відстані трьох кварталів, де вона не могла їх побачити.
А сам Мольї не побачив, як за квартал від Старлінг на дорогу виїхав старий сірий пікап, із кузова якого звисала різдвяна ялинка.
Їзда на «мустангу» була одним із тих занять, які завжди приносили Старлінг задоволення. Потужна автівка, без АБС чи протибуксувальної системи, водити її слизькими вулицями більшу частину зими — справжня мука. Але, коли асфальт висихав, Старлінг із насолодою розганяла восьмициліндровий двигун на другій передачі й прислухалася до ревіння у вихлопних трубах.
Мепп була світовою рекордсменкою зі збирання купонів. Вона послала Старлінг у магазин разом із тугеньким згортком знижок, приколотим до списку покупок. Вони зі Старлінг вирішили приготувати шинку, печеню й потушкувати у двох горщиках овочі. Гості мали принести індичку.
Останнє, чого хотілося Старлінг, так це святкової вечері на день народження. Але довелося підкоритися, бо Мепп і на диво велика кількість жінок-агентів (деякі знали її тільки побіжно й не дуже любили) виявили бажання підтримати її в скруті.
Старлінг увесь час думала про Кроуфорда. Вона не могла відвідати його у відділенні інтенсивної терапії, не могла зателефонувати. Вона лишала на медсестринському пості записки, листівки з потішними собачками й такими веселими посланнями, які тільки була здатна написати.
Старлінг відволікалася від лихих думок, граючись із «мустангом». Вона побавилася подвійним зчепленням, перейшла на нижчу швидкість і скористалася компресійними гальмами двигуна, аби вповільнитися перед поворотом на паркову супермаркету «Сейфвей». На самі гальма вона натиснула хіба що на мить, щоб водії позаду зауважили стоп-сигнал.
Їй довелося зробити чотири кола паркінгом, і тільки тоді вона знайшла місце для машини — порожнє, оскільки в’їзд перегородив покинутий магазинний візочок. Старлінг вийшла з «мустанга» й посунула перешкоду. Поки вона паркувалася, візочок поцупив якийсь інший покупець.
Старлінг знайшла собі візок біля входу й закотила його крізь двері супермаркету.
Мольї побачив на моніторі, як вона звернула з дороги й зупинилася, а крізь шибку фургона вдалині праворуч примітив велику будівлю «Сейфвею».
— Вона йде в супермаркет, — сказав він і завернув на паркінг.
За кілька секунд Мольї знайшов «мустанг». Він побачив, як молода жінка штовхає до входу в крамницю візочок.
Карло навів на неї оптику:
— Це Старлінг. Така сама, як на фотографіях.
Він передав бінокль Пʼєро.
— Хочу зробити її знімок, — сказав той. — У мене під рукою об’єктив із зумом.
Через одну паркувальну смугу від фургона знайшлося вільне місце — для інвалідів. Мольї його зайняв, випередивши великий «лінкольн» з інвалідними номерами. Водій розлючено засигналив.
Тепер із заднього вікна фургона вони могли роздивитися задній бампер «мустанга».
Певно, Мольї призвичаївся спостерігати за американськими автівками, бо першим помітив стару вантажівку, що зупинилася далеко, біля самого краю паркінгу. З фургона було видно тільки сірий кузов пікапа.
Мольї показав Карло вантажівку:
— То не лещата в кузові? Що там казав хлопець із винної крамнички? Подивися в бінокль, я за тим деревом ніхріна не бачу. Carlo, c’è una morsa sul camione?
— Sì[133]. Так, це вони, лещата. У салоні нікого.
— А нам не треба стежити за нею в магазині? — спитав Томмазо, який нечасто ставив під сумнів рішення Карло.
— Ні, якщо він щось і зробить, то тільки тут, — відповів Карло.
Першими в списку йшли молочні продукти. Звіряючись із купонами, Старлінг обрала сир для тушкованих овочів і прихопила кілька рулетиків, які лишалося тільки розігріти й з’їсти. Нафіг самотужки крутити рулетики для такого натовпу. Вона дісталася м’ясного відділу, коли збагнула, що забула масло. Полишила візочок і пішла назад до молочного відділу.
Коли Старлінг повернулася до м’ясного прилавка, візочок зник. Хтось вийняв із нього нечисленні покупки й склав їх на найближчу полицю. Купони й список цей хтось лишив собі.
— Чорти б узяли, — мовила Старлінг достатнього голосно, аби її почули покупці навколо. Вона роззирнулася. Ні в кого не було в руках товстої пачки купонів. Старлінг кілька разів глибоко вдихнула. Вона могла б потинятися біля кас і спробувати впізнати свій список, якщо він і досі був прикріплений до купонів. Та якого ж біса, це всього лиш кілька баксів. Не варто цим так сильно перейматися.
Біля кас вільних візочків не знайшлося. Старлінг пішла надвір, аби підібрати інший на паркінгу.
— Ecco![134] — Карло побачив чоловіка, який рухався між автівками легкою, стрімкою ходою.
Доктор Ганнібал Лектер, у верблюжому пальті й фетровому капелюсі, ніс подарунок, потураючи своїй забаганці.
— Madonna! Він іде до її машини.
Тоді в Карло прокинувся мисливець, і він почав контролювати дихання, готуючись до пострілу. Між губ на мить показався оленячий зуб, що він його жував. Задні шибки у фургоні не опускалися.
— Metti in mòto![135] Розвернися, щоб
