Агент №13 - Андраш Беркеші

— А з Віктором ви ще зустрічалися?

— Ні його, ані Беати я не побачила, вони виїхали. Віктор повернувся через два дні, його ніби підмінили. Перший час не казав нічого, тільки те й робив, що пив коньяк. Потім почав лаяти мого батька, обзивав його останніми словами. Лише згодом я довідалася, що між ними відбулось. Батько зажадав, щоб він дав мені спокій. Разом з Коленом він примусив його дати слово відмовитись від мене. Пізніше батько і мене просив порвати з Віктором. Я догадувалась, що вони задумали. Якщо ми відмовимось одне від одного, американці одержать змогу заарештувати Віктора під час однієї з поїздок за кордон і наша сім'я не буде вплутана в цю історію. Чи немає в вас чогось міцнішого? — раптом запитала дівчина.

Браун вийняв з бара пляшку коньяку. Хельга жадібно випила чарку. Коньяк трохи заспокоїв її, і далі вона повела стриманіше:

— Ми з Віктором зустрілися потай. Батькові я пригрозила, що вчиню скандал, якщо Віктора чіпатимуть. І все вгамувалося. Якщо пригадуєте, Віктор не виїздив за кордон, завжди придумував якусь причину, щоб не їхати. Однак ми знали, що люди Колена стежать за ним. Безперечно, батько мій здогадувався, що я порвала зв'язки з Віктором лише про людське око. З місяць тому Віктор був у мене. Розповів, як ви хочете відправити його в Угорщину для виконання операції «Сільвія». Мені це не сподобалось. Тут відіграли певну роль і мої ревнощі. Бо коли в березні я була в Будапешті і зустрілася там із Гейзою Салаї, дізналася, що Віктор листується з Беатою. Мабуть, тоді я й зробила найбільшу помилку в моєму житті. Ба, хто зна, чи була це помилка, — ніби запитала вона сама в себе. — Я розповіла Салаї, що Беата була коханкою Меннела і що його, нареченого, здорово ошукали. Звичайно, тоді я навіть і гадки не мала, що цим самим дала привід для вбивства Віктора. Ви мене зрозуміли? Я знову зробила помилку, повіривши Вікторові, бо він дав слово честі, що більше не зустрічатиметься з Беатою. А три тижні тому сказав мені, що відмовився від поїздки в Угорщину і туди поїде хтось інший. В ту піч ми випили чимало. Вранці Віктор спитав, чи вірю я йому. Я відповіла, що вірю, бо дійсно дуже його кохала, відчувала, що без нього мені й дня не прожити. Віктор міркував тверезо. Він сказав, що мусимо самі вирішити свою дальшу долю, бо неможливо жити у постійному страху, адже кожний наш крок під наглядом. Потім сказав, що вирішив покинути Німеччину і жити інкогніто десь у Південній Америці. Я ще спитала: «Яким чином? Не так просто зникнути, сховатися від людей». Він самовпевнено посміхнувся і сказав, що все вже передбачив: у нього є в одному із швейцарських банків заощадження. Звичайно, не на своє, а на чуже прізвище, на яке має запасний закордонний паспорт. Отже, щоб почати «нове життя», Віктор забезпечив себе новими документами. Він мав намір оволодіти коштовностями, захованими в Угорщині отим німецьким офіцером під час війни, і виїхати в одну з південноамериканських країн.

— Отже, ви знали, що Віктор поїде в Угорщину?

— Знала. Щойно я сказала неправду. Але він пообіцяв, що не зустрічатиметься більше з Беатою, бо йому вдалося роздобути план тієї вілли на Балатоні, де сховано скарб. Він навіть показав ті креслення.

Браун підлив коньяку в чарку Хельги, і вона, не вагаючись, випила.

— З Віктором, — повела далі, — ми розробили докладний план утечі. Домовилися, що чотирнадцятого липня я поїду на Бермудські острови, а він п'ятнадцятого поїде в Угорщину. За п'ять днів упорається зі справами і ввечері двадцятого виїде у Відень. Там з підробленими документами сяде в літак, і на другий день ми з ним зустрінемося а Монреалі, де він передасть мені мої документи. Двадцятого ранком я вже була в Монреалі. Віденським рейсом Віктор не прибув. Я чекала. На другий день удосвіта знову приїхала в аеропорт, його ще не було. Я почала нервувати. І так тривало чотири дні, Віктора все не було. Тоді я звернулась у довідкове бюро. Там сказали, що у Відні на двадцяте було замовлено квиток на ім'я Фреда О'Коннора. Я звернулася за довідкою у Відень, і звідти відповіли, що на таке ім'я у Відні ніхто до Монреаля квитка не замовляв. Уже тоді в мене була підозра, що сталося нещастя. Приїхала додому, і ось тільки вчора батько сказав, що скоїлось. — Вона кивнула на лист, який лежав на столі. — Тепер мені все зрозуміло. І я впевнена, що Віктора вбив Гейза Салаї.

— Можливо, — подав голос Браун, — бо для виконання завдання мав з ним зустрітися. — Він підвівся і заходив по кімнаті, час від часу поглядаючи на Хельгу. «Гарне створіння оця Хельга, — подумав, — не завадило б зайнятися нею. Але це потім. Спочатку треба з'ясувати усі обставини». Він підійшов до вікна і глянув у далечінь. Десь далеко-далеко в порту бовваніли підйомні крани. — Хельго! — обізвався він не обертаючись. — Після всього, що сталося, чи можу розраховувати на вашу допомогу? Я запитую лише тому, що знаю: ви згодились на виконання ролі зв'язкового заради Віктора. Віктор мертвий. Отже, вас більше нічого з нами не зв'язує.

— Хіба те, — тихо мовила Хельга, — що я німкеня. Чи цього замало?

Браун обернувся.

— Отже, ви й надалі готові допомагати мені?

— Звичайно. Як і досі. Без будь-якого примусу. Тим більше, що, здається, в цій справі зацікавлені й Колени.

Браун підійшов ближче до дівчини.

— Щиро кажучи, мені теж здається щось подібне. Я переконаний, що Віктора вбили не лише через ревнощі.

— Егон, ви можете мені сказати, навіщо було Віктору зустрічатися з Гейзою Салаї?

Браун запалив сигару.

— Меннел виїхав в Угорщину з двома завданнями, — почав він, — знайти заховані коштовності і виконати операцію «Сільвія». Для виконання останнього завдання йому потрібно було зустрітися з Салаї. За нашими планами він мав йому передати