В океані - Микола Миколайович Панов
Фролов вів біноклем по береговій лінії.
У світлому, здвоєному колі виникли й поповзли вбік квадратоі тесані плити набережної. Зачорніли чавунні тумби кнехтів, стальні троси швартовів, закріплених навколо них. Хитнулися поручні дерев'яних сходень, перекинутих на стінки з бортів кораблів.
Погляд Фролова ковзнув далі — по воді рейду, гладенькій, як асфальт, райдужній від нафтових розводів. В окуляри бінокля увійшли борти кораблів. Бінокль уперся в прямокутну громаду доку посеред рейду.
«Оце так махина! — подумав Фролов, як думав щоразу, коли бачив док. — Справжній плавучий завод. Звідси його бічніі башти здаються не дуже великими, проте матроси розповідали — в них міститься ціла електростанція, що освітлює док, рухає його лебідки й крани… В цих баштах розташовані жилі приміщення, камбуз, ремонтні майстерні. А на нижній палубі, величезній, як стадіон, одразу можуть ремонтуватися кілька кораблів. І дві старі океанські баржі, розміщені по краях цієї палуби, вздовж башт, займають на ній не дуже багато місця…»
«Прончищев» приймав з набережної останні вантажі. Матроси, вишикувавшись біля сходень, передавали з рук у руки ящики, мішки з продуктами. Працював розвантажувальний кран. Грузовики один за одним ішли в тісні портові провулки, в бік відтінених зеленню червоних дахів.
«Скоро в море, — думав Фролов. — Важко собі уявити, що наш «Прончищев» впряжеться в оцю громадину, потягне її за собою через два океани».
З доку чувся віддалений гуркіт металу, по його нижній палубі рухалися маленькі постаті матросів.
«А цікаво виходить у житті. От де, значить, довелося зустрітися з боцманом Агєєвим… Виявляється, разом підемо в похід, — він на доку, я на криголамі. Він — мічман, як і раніш, військовий моряк, я — моряк криголамного флоту, цивільна тепер людина».
Раптом стало гірко, що списався з військових кораблів.
«А ось боцман Агєєв не списався. Не списалися й капітан другого рангу Медведєв та капітан-лейтенант Бубекін, відчайдушний моряк, що ходив у торпедну атаку на «Геріига»…» Почувши від Жукова прізвище Бубекіна, Фролов одразу згадав про цей подвиг північних моряків:
«Але й на криголамі цікава робота, хороші й дружні хлопці… От хоч би Жуков — як рветься демобілізуватися. Правда, іноді мріє про це, а іноді стає похмурим, натякає, що коли б не сердечна причина, все могло б піти по-іншому. Хороший хлопчина Жуков, мабуть, міцно здружимося з ним у поході… А що тепер робить боцман? Певно, підтягує хлопців на доку, навчає своєї улюбленої справи…»
— Перекур, матроси, — сказав розпрямляючись Агєєв.
Сунувши під пахву жерстяний мегафон, він зняв брезентові рукавиці, витер піт з круглого шершавого обличчя. Переступивши через бухти тросів і громіздкі звиви якірних ланцюгів, сів на купу довгих неструганих колод, покладених поряд з баржею вздовж стіни докової металевої башти.
Матроси боцманської команди сідали навколо. Дехто був у робочому вбранні, розстебнутому на грудях, інші — в потемнілих від поту тільниках. Кілька чоловік працювали оголені до пояса — під призахідним сонцем їхні плечі й спини блищали, як полірована мідь.
Вони сідали в тіньові місця, де більше відчувалася вечірня прохолода.
Матроси дивилися на море, на чіткі обриси кораблів, перекинуті силуети яких відбивались у жовтувато-зеленій воді.
На корму «Прончищева» вийшла Таия Ракитіна в білому халаті, з відром у руці. Вітер закручував халат навколо її ніг, грав волоссям, що вибилося з-під косинки. Чайки, що ширяли вдалині від корабля, з хрипкими криками кинулися до виплеснутих з відра хлібних скоринок.
Повернувши лагідне, жваве обличчя до доку, дівчина комусь усміхнулась.
Матроси також усміхнулись. Мосін — мускулястий, голий до пояса хлопець, зірвавши безкозирку, змахнув нею над коротко обстриженою головою. Дівчина відвернулася, легко помахуючи відром, зникла у камбузній рубці.
— Значить, не мені позивні! — з жартівливим сумом сказав Мосін. — От дівчина, на всі руки! І буфетниця, і бібліотекар, і медсестра. Ех, не вдержали ми її, братці, відпустили на криголам!
Мосін знову насунув безкозирку на брови.
— Тоді кому ж усмішку посилала, хто щасливець, матроси?
Він обвів пустотливими очима тих, що сиділи навколо, зупинив погляд на молодрму матросі Щербакову який розташувався віддалік.
— Чи не вам, товаришу колгоспник, дівчина звістку подавала?
— Кому вона звістку подавала, той про це знає, — суворо сказав Агєєв. — Для вас тут найголовніше, що не вам.
Головний боцман побачив, як соромливо стрепенувся замислений Щербаков. Сергій Микитович не терпів, коли молодих матросів намагалися підняти на глум.
Од понтонів палуби пахло теплим металом і морською глибиною. Від деревних стовбурів — солодким смолистим запахом лісу. Свіжий аромат житнього, щойно випеченого хліба линув з пекарні, спорудженої на палубі доку… І обпечене сонцем обличчя Щербакова, який сидів біля зрізу колоди, стало задумливо-сумним.
Він поклав на шершаву кору ниючі від напружений долоні. До болю яскраво постали в уяві запашні хвойні зарості навколо рідного колгоспу, з якого виїхав служити на флот.
Сонце низько висіло над райдужною поверхнею рейду. Чайки кружляли над водою. Одна з них підхопила скоринку хліба, стрімко знялася вгору.
— В старовинних книгах писали, — сказав молодий боцман Ромашкін, — мовляв, душі моряків, що загинули в морі, переселяються в чайок. Летять ці душі за кораблями в похід, тривожним криком попереджають про шторм.
— Це і я чув, — підхопив Мосін, — тому, мовляв, і вбивати чайок не годиться. По-дідівському висловлюючись — великий гріх. — Він скоса глянув на мічмана, що набивав люльку. — Знаємо ми ці бабусині казки.
— Відносно душ — це точно бабусині казки, — обізвався Агєєв. Одійшовши від колод до кормового зрізу, він чиркнув запальничкою, затягнувся. Різноколірні кільця набірного мундштука поблискували в його прямих губах. — А що вбивати чайок не можна — істинна правда. Чайка морякові друг. Тільки от хіба що підводники у воєнний час чайок не поважали — розсекречували вони їхні підводні кораблі.
Матроси підійшли до головного боцмана. Найближче до Сергія Микитовича став Щербаков.
