І не лишилось жодного - Агата Крісті

Він повернувся і пішов до вітальні. Інші попрямували за ним.

Роджерс тим часом повернувся зі склянкою бренді. Емілі Брент схилилася над міс Роджерс, яка тихо стогнала.

Роджерс спритно прослизнув між двома жінками.

– Пропустіть мене, мем. Я з нею поговорю. Етель… Етель… усе гаразд. Ти чуєш? Візьми себе в руки!

Місіс Роджерс важко дихала. Її очі, вирячені, перелякані, металися по обличчях присутніх. Роджерс нетерпляче продовжував:

– Етель, опануй себе!

Лікар Армстронґ м’яко заговорив із нею:

– Зараз ви заспокоїтесь. Просто нервове потрясіння.

– Я знепритомніла, сер?

– Так.

– Це все той голос, той жахливий голос, наче вирок…

Її обличчя знову позеленіло, а повіки затремтіли.

Лікар різко перервав її:

– Де ж бренді?

Роджерс поставив склянку на невеличкий столик, хтось передав її лікарю, який схилився над жінкою, що хапала ротом повітря.

– Випийте, місіс Роджерс.

Вона пила, трохи похлинаючись та задихаючись. Від спиртного їй стало краще. Обличчя відновило природний колір.

– Мені вже краще. Просто це так мене вразило, – сказала вона.

– Звісно, що вразило, – швидко сказав Роджерс. – Мене це теж шокувало. Насправді, я аж тацю впустив. То все клята брехня. Хотів би я знати…

Його перебили. Просто кашель, сухий кашель судді Ворґрейва, але він перервав Роджерса на півслові. Слуга глянув на суддю, який знову закашлявся, а тоді сказав:

– Хто поставив платівку на грамофон? Роджерсе, то були ви?

Роджерс залементував:

– Я не знав, що то! Клянуся Богом, сер, я не знав, що то було. Якби я знав, то ніколи б такого не зробив.

Суддя сухо сказав:

– Припустимо, що це правда. Але, гадаю, краще б ви пояснили нам усе.

Дворецький витер обличчя хусточкою. Він говорив переконливо:

– Я просто виконував розпорядження, сер. Це все.

– Чиє розпорядження?

– Містера Оуена.

Суддя Ворґрейв попросив:

– Розкажіть про це детальніше. Що саме наказав містер Оуен?

– Я мав поставити платівку на грамофон, – почав розповідати Роджерс. – Я знайшов її у шухляді. А моя дружина мала ввімкнути грамофон, коли я зайду у вітальню з кавою.

– Дуже дивна історія, – пробурмотів суддя.

Роджерс підвищив голос:

– Це щира правда, сер. Клянусь Богом, це правда. Я не знав, що там, ні на мить не підозрював. На платівці була назва… Я гадав, що то якась музика.

Ворґрейв поглянув на Ломбарда.

– Там є назва?

Ломбард кивнув. Раптом він вищирився, показуючи білі гострі зуби.

– Саме так, сер. Її назва «Лебедина пісня».

ІІІ

Несподівано їх обірвав генерал Макартур:

– Усе це немислимо, просто немислимо. Ось так узяти й закинути нам звинувачення. Треба щось зробити. Цей тип Оуен, хто б він там…

Його перервала Емілі Брент.

– У тому-то й річ, хто ж він? – різко запитала вона.

Втрутився суддя. Він говорив владно – уміння, набуте за роки судової практики:

– Власне це ми й повинні уважно дослідити. Гадаю, спершу вам потрібно вкласти дружину в ліжко, Роджерсе. А тоді повертайтеся до нас.

– Так, сер.

– Я допоможу вам, Роджерсе, – запропонував лікар Армстронґ.

Спершись на двох чоловіків, місіс Роджерс попленталася у свою спальню. Коли вони вийшли з кімнати, Тоні Марстон сказав:

– Я не знаю, як ви, а я б чогось випив.

– І я, – озвався Ломбард.

– Піду чогось пошукаю, – мовив Тоні й вийшов із кімнати. Через мить він повернувся. – Усе це чекало на таці в коридорі.

Він обережно поставив свою ношу на стіл. Наступні кілька хвилин пішли на розливання напоїв. Генерал Макартур, як і суддя, налили собі нерозведеного віскі. Усі відчували потребу випити щось стимулююче. Тільки Емілі Брент попросила склянку води.

До кімнати увійшов лікар Армстронґ.

– З нею все гаразд. Я дав їй заспокійливе. Що це, алкоголь? І мені не зайве випити.

Чоловіки знову наповнили чарки. Через мить у кімнаті з’явився Роджерс.

Суддя Ворґрейв узявся вести розслідування справи. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду.

– Ну, Роджерсе, – почав суддя, – мусимо докопатися до суті. Хто такий містер Оуен?

Роджерс витріщився на нього.

– Власник цього будинку, сер.

– Це мені відомо. Я хочу почути, що саме ви знаєте про цю людину.

Роджерс похитав головою.

– Нічого не можу сказати, сер. Я ніколи не бачив його.

Кімнатою пройшов легкий шумок.

Генерал Макартур перепитав:

– Ви його ніколи не бачили? Гм… Що ви маєте на увазі?

– Ми працюємо тільки тиждень, сер, моя дружина і я. Нас найняли листом через агентство. «Реджіна Ейдженсі» в Плімуті.

Блор кивнув:

– Компанія стара й добре відома, – підтвердив він.

Ворґрейв продовжив:

– Маєте того листа?

– Листа, за яким нас наймали? Ні, сер, я його не зберіг.

– Ну, то продовжуйте. Як ви сказали, вас найняли листом.

– Так, сер. Ми мали прибути у вказаний день. Так ми й зробили. Тут усе було в порядку. У запасі повно їжі, та й загалом усе відмінно. Знадобилося лише повитирати пил і все таке.

– А далі?

– Нічого, сер. Ми отримували розпорядження – знову листами – підготувати кімнати для гостей. А вчора пополудні я отримав ще один лист від містера Оуена. Там повідомлялося, що містер і місіс Оуен затримуються, що ми повинні підготуватися якнайкраще, також були вказівки щодо вечері та кави й коли ввімкнути грамофон.

Суддя різко запитав:

– А цей лист ви, звісно, зберегли?

– Так, сер, він зі мною.

Дворецький вийняв із кишені листа й передав судді.

– Гм, бланк із готелю «Рітц», надруковано на машинці.

Блор стрімко підбіг до нього.

– Дозвольте й мені глянути.

Він вихопив листа й пробіг по ньому очима.

– Друкарська машинка «Коронейшн». Майже нова – без дефектів. Папір із водяними знаками, найпоширеніша марка. З цього жодної користі. Цілком можливо, що є відбитки пальців, але я сумніваюся.

Ворґрейв пильно подивився на нього.

Ентоні Марстон стояв поруч із Блором і заглядав через плече.

– Дуже дивне ім’я, правда? – спитав він. – Алік Норман Оуен… Можна язика зламати.

Старий суддя сказав після невеликої паузи:

– Я вам дуже вдячний, містере Марстон. Ви звернули мою увагу на дуже цікаву й важливу деталь.

Він обвів усіх очима і, витягнувши голову вперед, як розсерджена черепаха, мовив:

– Гадаю, настав час усім нам поділитися інформацією. Було б добре, якби кожен із нас розповів усе, що знає про власника будинку. – Він замовк, та за мить продовжив: – Ми всі його гості. Думаю, якщо кожен із нас пояснить свою присутність тут, це піде тільки на користь справі.

Якийсь час було тихо, а тоді рішуче заговорила Емілі Брент:

– У всьому цьому є щось дивне, – сказала вона. – Я отримала лист із підписом, який було непросто розібрати. У мене склалося враження, що воно від однієї жіночки, з якою я познайомилася під час відпустки два чи три роки тому. Мені здалося, що в листі було прізвище Оґден або Олівер. Я знайома і з міс Оґден, і з міс Олівер. Та впевнена, що нікого не зустрічала й не дружила з кимось на прізвище Оуен.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Міс Брент, у вас зберігся той лист?

– Так, піду принесу його вам.

Вона вийшла й через хвилину повернулася з листом.

Суддя прочитав його й сказав:

– Я починаю розуміти… А що у вас, міс Клейторн?

Віра пояснила обставини, за яких її найняли як