Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— А де вона зараз?

— Анжелка? В область перебралася. І батьки — за нею. А що ж робить? Хто ж тут залишатиметься, коли кожне на неї пальцем показує? А дівчина не винна.

— Ой, нє гаваритє мнє пра нєвіннасть! Ана, чо, газєт нє чітала? Ні знала, зачєм в Турциі наші дєвкі нужни?

— Таке! Їх же співати запрошували. І танцювати.

— А ані уши-та і развєсілі! Ні панятна штолі, там жи танцовщицамі прастітутак називают.

Борис відчув, як у нього під шапкою заворушилося коротеньке волосся. Він прочистив горло і спитав по-зеківськи хрипкувато:

— І що? З Лесею? Де вона?

— Хто ж знає? Поїхала й загула. У других дівчат і батьки є, та не знайдуть своїх тепер. І в суд подавали, і в міліцію. Шукають! А вона сиротою зосталася, то хто ж про неї знає?

— У борделі? — голос Бориса став таким хрипким, що жінки замовкли й опустили очі.

— Все! Зачинено! Все! — галасувала біля виходу вересклива юнка. — Завтра! Нам ще касу здавати!

…Оговтався Борис уже на вулиці.

Він підозрював, що з Лесею щось негаразд. Але бордель… Туреччина… Ну й падлюка ж Свинаренко! Усіх обдурив, з усіх боків…

Ноги механічно крокували вперед, у бік вулички, що снилась кожної тюремної ночі. Сніг кружляв перед очима. Марились Лесині очі в білому серпанку паранджі. Тю, паранджа чорна!

Чорна.

Чорніють вікна знайомого будинку. Закриті нещільними ставнями.

Обійстя замело снігом — ні стежини, ні сліду.

А він на що сподівався?

Повернув до єдиного в містечку готелю і трохи не зіткнувся з монументальною тіткою Глафірою.

— Я так і знала, що сюди підеш. Слухай мене, — вона наблизила своє обличчя впритул до його вуха й зашепотіла: — Звісно, моя справа — десята, але кажуть, що Свинаренко тепер у Барвінківцях, трохи не піврайону там скупив…

— Барвінківці? Де це?

Вона пробубнила кілька слів у самісіньке вухо й додала трохи голосніше:

— Ти ж дивись там, обережно. Сьомка Нехлюй їздив, хотів про свою Галю щось дізнатись, та повернувся сам не свій. То страшні люди. Дивись! Він там у силі, таким авторитетом став! А я тобі нічого не казала. Ну, бувай! Хай щастить! — І зникла в темряві, розчинилась, наче привид.

Холодний безлюдний провулок. Покинутий дім.

Наче вся ця розмова лише наснилась.

Захотілося впасти. Лягти. Відпочити.

І він потюпав шукати притулку.

У тісному вестибулі готельчика знову натрапив на того невмирущого чахлика з автобуса, і знову цей фрукт в окулярах. Цього разу він стояв, притулившись немічною спиною до стіни й набирав номер на пласкому мобільничку. За кілька секунд, не соромлячись чергової й двох інших постояльців, почав підлітковим фальцетом:

— Привіт, це я… Як це — хто? Кріс… Це не голос змінився, це тут відлуння таке, заважають… Ну, Валь, не ображайся… Що? На що ти натякаєш, Вітрувій недорізаний? Не ображайся, це жарт… Невинний, без натяків… Бо ти в нас і Вітрувій, і Корбюзьє в одній особі… Тобі краще знати… Ні, зранку почну… Ну, бонжур, покєдова… Цитата це, я не натякаю. Все.

Мале, плюгаве, і вже воно «мобілізоване», і вже якусь там Валю своїм противним дискантом дістає…

Цокотюха трохи не плюнув і відвернувся, шукаючи очима адміністратора. Потрібно заповнити картку на поселення, чи що там?

І тут темно і глухо. І тут також. І повсюди.

І цвях у грудях розрісся до розмірів великого ножа. А може, і бетонної палі. Чоловік у такому стані — лише оболонка, піхви для зброї. Він стає небезпечним і непередбачуваним. Навіть і для себе.

— Невдалий був цей рік, — раптом зітхнула Марія. — Я рада, що він уже закінчується. Як почалося навесні, так і пішло…

На її обличчя навскіс падало рожеве світло від шовкового абажура, а тендітні пальчики швидко бігали по чорно-білих клавішах. Ніжними крапельками дзвенів рояль. «Пори року» Чайковського. Чарівна музика, затишна вітальня, спокусливі тонкі руки, прикриті пишними рукавами! Антонові хотілося сміятись та підспівувати — просто, радісно, без слів.

Проте Віра також зітхнула:

— Ні, Манечко, почалося воно ще на Святки. Коли Віталій загинув… Так несподівано й безглуздо.

Вони сиділи майже так, як на картині. Тій, яку намалював з них відомий художник Мурашко. Тільки зараз грала одна Марія, бліда й змарніла, особливо в порівнянні з тим прекрасним портретом. А Віра просто сиділа поруч і дивилась на її тендітні вправні руки.

Затишно потріскували соснові дрова у кахляній грубці. З тихим шелестом падав за вікнами рясний лапатий сніг.

Поручик Антон Болгаков, якого тут звали просто Тосиком, далекий родич і однокласник їхнього брата Івана, ліниво розкошував на оббитому м’яким оксамитом дивані. Прослуживши майже три роки в Уссурійському краї, він тішився тепер домашнім затишком та дитячими спогадами передноворічного вечора. Хоча до дванадцятої було ще ой як далеко, розімліло чекав бою годинника. Якраз збирався сказати щось мирне, домашнє, наприклад: «Добре, що я застав вас тут у Києві. Шкода, що Вані досі немає», — але, почувши останню фразу, спитав:

— Це який Віталій? З Барвінкового? Той, що його вигнали з реального училища?

— Він…Тільки про мертвих — або хороше, або…

Антон усе знав з листів, але писали йому здебільшого не сестри Барвиненко, а інші люди, тому він і злукавив, просто хотів погомоніти про знайомих.

— І як же безглуздо він загинув, Віталій?

Маня перестала грати, і враз стали виразнішими і цокання годинника, і хвилі млосного тепла від печі, і неповторний аромат ялинки, вина та