Коханка з площі Ринок - Андрій Кокотюха
– Не перебільшуйте.
– Скромність прикрашає. Проте мене зацікавили не свідчення Навотного, котрий вивернувся, як ви зволили сказати. При бажанні доказів проти вас як мазепинця цілком досить і без них.
– Знову лякаєте?
– Пояснюю зайвий раз. Щоб зрозуміли, яку шпаринку вам пропоную, аби теж вивернутися й відбутися легким переляком. Чесно признаюся: навів за короткий час більше довідок про вас. Природно, що ваша персона мене зацікавила. Ви раніше, до війни, давали лад різним делікатним справам. Залагоджували їх блискуче. То чому б не взятися за старе, тим більше, коли у вас усе так добре виходить. Для вас це єдиний шанс уникнути суду і табору, пане Кошовий, повірте мені.
– Аби повірити, мушу знати, про що йдеться.
– Ось ділова розмова. Прошу сідати. Зараз принесуть каву та печиво, я розпоряджуся.
Кілька наступних хвилин чоловіки мовчали.
Кошовий чим далі, тим менш затишно почував себе в казенному кабінеті. Згадалися подібні відчуття шестирічної давнини: викликавши його з каземату, Зубов тоді теж запропонував кави. Щоправда, перед тим був коньяк, і Клим, подумки проклинаючи себе за м’якотілість та безпринципність, пригостився. Спершу не бачив різниці між вогкою темною камерою та кімнатою для допитів, сухою, мінімалістичною – стіл, ослін, царський портрет. Та, випивши чарку, швидко поміняв думку – тут усе одно краще, ніж у підвалі. Якщо є дивний вибір між цим приміщенням та кам’яним мішком, в’язні обирали перше: краще щодня по кілька годин сидіти тут, аніж невизначений час – в одиночці. Але варто було жандармові дати після коньяку кави, Кошовий відчув себе приниженим. Навпроти нього – чистий, поголений, ставний офіцер, упевнений у собі. Бо хоч вони ніби рівні за соціальним статусом, тут, у кабінеті, один із них – брудний, неголений, ще й смердить тюрмою. Після такого різниця між камерою і казенною, проте однак цивільнішою кімнатою зникала остаточно.
Цього разу теж принесли каву, і капітан поставив поруч срібну коньячну чарку. На підвіконні за портьєрою виявився графин з бурштиновою рідиною. Вийнявши корок, Зубов понюхав вміст, і гострота відчуттів, притаманна кожному в’язневі, далася взнаки: Кошовий зі свого місця відчув забутий аромат добре витриманого напою. Наливши йому по вінця, собі хлюпнув половину – все, як тоді, під час першої зустрічі. Чи Зубов навмисне так зробив, чи лише дотримувався власного стилю в роботі – загадка, над якою Клим вирішив не сушити голову. Не вдаючи з себе гонорового бунтівника, узяв чарку за ніжку, не стримався, відставивши мізинця, пригубив, відразу ж перехилив, примружив очі – добре, холєра…
– Ваше здоров’я, – капітан зробив маленький ковток. – Пийте каву. Це зі старих запасів.
– Чиїх? Ваших? Привезли з Петрограда?
– Розумію вашу ядучість. Може, й маєте право, – Зубов знизав плечима. – Запаси тутешні.
– У крамницях колоніальним товаром давно не торгують, – Клим зробив великий ковток кави. – Добра. Таку давали в пасажі Міколяша. Тепер нема. У кращому випадку – ерзац.
– Треба запитати свого ординарця, де він роздобув.
– Отож. Запитайте, де він украв.
Погляди чоловіків зустрілися, схрестилися. Кошовий витримав.
Невелика чарка коньяку після тривалого утримання додала зухвалості.
– ¶Ви уявляєте мого денщика крадієм?
– Мародером. Це так називається, пане капітане.
– Ви справді такої ницої думки про мене? Чи так: ви дійсно вважаєте контррозвідку причетною до мародерства?
– Армія почала грабувати Львів, щойно вступила в місто. Я знаю випадки, коли обносили крамниці, бо крамарі – євреї. Їх російські військові трусять чомусь принципово. Тут ідеться навіть не про умовне право переможця мати три дні на пограбування завойованого населеного пункту.
Зубов покрутив чарку в пальцях, глянув крізь неї на світло, знову ковтнув.
– Пане Кошовий, наша розмова знову пішла не туди. Я не дивуюся цьому, бо ви, мазепинці, готові приписати нам, вірним слугам Його Величності, ледь не людожерство.
– Та ну, не перебільшуйте.
– Це я ще применшую, – капітан поставив чарку на стіл. – Мені прикро, що особи ваших поглядів упереджено ставляться до цілком законних намірів государя об’єднати всі слов’янські народи в єдину націю. Чужого, пане Кошовий, Росії ніколи не було потрібно. Читайте історію, ми лише повертаємо своє. Відновлюємо історичну справедливість.
– Оця кава – теж повернення свого?
– Далася вам кава! Я не знаю, ось вам хрест святий, – Зубов перехрестився, – не знаю, де мій денщик роздобув каву! Міг купити на чорному ринку! Як потрапляють товари до гендлярів – теж не маю поняття. Контррозвідка цим не займається. Є речі, важливіші за каву і навіть за політику! Тим більше, люди на кшталт пана Навотного представляють, як тут кажуть, русинську спільноту. Ви ж не будете заперечувати очевидного: значна частина малоросів має відмінні від ваших погляди на стосунки імперії та малих народів.
– Так, розмова справді йде не туди, пане Зубов. Ми торкнулися світоглядних питань. Стосовно них не домовимось ніколи.
Чоловіки знову помовчали.
– Зрештою, мені не потрібна ваша лояльність, – мовив капітан. – Принаймні, поки що. Хіба в якийсь момент це заважатиме робити правильні неупереджені висновки.
– Кому заважатиме?
– Нам обом. І досить, пане Кошовий, лишимо політику. Тим більше, капітан Платов, заради якого ви тут, втрапив у халепу, не дотичну до неї. Хоча кохання, як і політика, – вічні.
– Кохання?
– Або пристрасть, не суть, – Зубов допив свою чарку, поставив її в центр столу. – Антон Платов зробив, як на мене, блискучу військову кар’єру. Йому лише двадцять п’ять, а він уже капітан. Чин отримав не так давно, перед самою війною. Підвищили, призначаючи в штаб. Штабних бойові офіцери не люблять, солдати – тим більше, проте якби не було штабу і тих, хто там служить, армія не змогла б воювати.
– Вічне питання, хто без кого обійдеться: генерал без армії чи армія без генерала, – вставив Клим.
– Я саме про це, – кивнув Зубов. – Знаючи Платова, готовий визнати: стрімке кар’єрне зростання запаморочило йому голову. Блискучий офіцер, красень, втілення успіху, має всі перспективи досягнути ще більших висот. Для таких війна, хай це прозвучить не дуже пристойно, – чудовий шанс сходження вгору. Звичайно, поруч із ним постійно бачать не лише молоденьких дівиць, а й зрілих дам. Перебірливістю у зв’язках Платов ніколи не відрізнявся і в цьому не оригінальний. Звичайно, з початком воєнної кампанії він лишив попередні амури вдома. Навряд чи когось здивує, що тут, у Львові, капітан швидко знайшов нову пасію, яка розраджувала в не такі вже часті вільні від служби години.
– Небезпечний зв’язок? Штабний офіцер скомпрометований?
– Ще не знаю.
Відповідь прозвучала щиро й сказано було зовсім іншим тоном. Або
