По багряному сліду - Артур Конан Дойль

одразу ж кинеться в будинок і порине в дослідження таємничої пригоди. Але він, здавалось, був дуже далекий від такого наміру. З байдужим виглядом він ліниво походжав туди й сюди по тротуару, недбало озираючи землю, небо, будинки через вулицю, лінію парканів. Скінчивши свій огляд, він повільно пішов по стежці, чи вірніше по траві вздовж стежки, не відриваючи погляду від землі. Двічі він спинявся, а раз я помітив, що він усміхається, і почув вигук задоволення. На вогкій глинястій землі було багато слідів крові, але поліція вже витоптала стежку, і я не уявляв собі, як Холмс сподівався щось там розібрати. Однак я вже мав незвичайні докази його проникливості, тому був певен, що він бачить багато такого, чого я не помітив.

Біля дверей будинку нас зустрів високий білявий чоловік із записною книжкою в руках. Він кинувся до Холмса і енергійно потиснув йому руку.

— Дуже люб'язно з вашого боку, що ви прийшли, — сказав він. — Я все лишив недоторканим.

— Крім ось цього, — відповів мій приятель, вказуючи на стежку — Якби тут пройшло стадо буйволів, то й воно б не зробило більшої каші. Проте я думаю, що ви вже зробили свої висновки, Грегсон, перш ніж дозволити це.

— Мені так багато було роботи в самому будинку, — відповів детектив ухильно. — Мій колега, містер Лестрейд, тут. І в цьому я покладався на нього.

Холмс зиркнув на мене, насмішкувато звівши брови.

— Після двох таких людей, як ви і Лестрейд, третьому тут нема чого й робити, — сказав він.

Грегсон самовдоволено потер руки.

— Гадаю, ми зробили все, що було можливо, — відказав він. — Проте це дивний випадок, а я знаю ваш смак до таких речей.

— Ви сюди не в кебі приїхали? — спитав Холмс.

— Ні, сер.

— А Лестрейд?

— Теж ні.

— Тоді ходімо оглянемо кімнати.

З цим несподіваним зауваженням він попрямував у дім, за ним пішов Грегсон, на обличчі якого видно було здивування.

Невеликий дощаний запилений коридор вів до кухні і до комірки. В коридор виходило двоє дверей. Одні з них, очевидно, не відчинялись уже багато тижнів, другі вели до їдальні, де сталася ця загадкова подія. Холмс увійшов у кімнату, а слідом за ним увійшов і я з тим гнітючим почуттям на серці, яке навіває на нас смерть. Це була велика квадратна кімната; вона здавалася ще більшою через відсутність меблів. Стіни були обклеєні вульгарними яскравими шпалерами, на яких подекуди виступала пліснява, а подекуди великі смуги шпалер відставали від стіни і звисали вниз, відкривши жовту штукатурку. Проти дверей стояв пишний камін з поличкою із штучного білого мармуру На одному її краю був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В тьмяному світлі, яке проникало сюди крізь брудні шибки єдиного вікна, все здавалося сірим, а товстий шар пилу ще посилював це враження.

Усі ці деталі я помітив згодом. А в той час моя увага була зосереджена на тій страшній нерухомій фігурі, що лежала простерта на підлозі, втупивши в брудну стелю скляні незрячі очі. Це був чоловік років сорока трьох чи сорока чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із чорним кучерявим волоссям і короткою, мов обрубаною, бородою. Він був одягнений у важкий сюртук, жилет з чорного сукна і світлі штани; мав білосніжний комір і манжети. Добре вичищений новенький циліндр лежав на підлозі поруч з ним. Його руки були широко розкинуті, а кулаки стиснуті, тоді як нижні кінцівки були скорчені, наче в болісній агонії. На непорушному обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, такої ненависті, якої я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Ця зловісна і жахлива гримаса в поєднанні з низьким чолом, тупим носом і виступаючою щелепою надавали мертвому мавпячого вигляду, а скорчене неприродне положення ще збільшувало цю подібність. Я бачив смерть у різних формах, але ніколи не поставала вона переді мною в жахливішому вигляді, ніж у цій темній брудній кімнаті, вікна якої виходили на одну з головних артерій лондонського передмістя.

Лестрейд, худий і як завжди схожий на тхора, стояв у дверях, вітаючи нас.

— Цей випадок викличе сенсацію, — зауважив він. — Він перевершує все, що я бачив, хоч я й не новак.

— Нема за що вхопитися, — сказав Грегсон.

— Абсолютно, — підтримав Лестрейд.

Шерлок Холмс наблизився до трупа і, ставши на коліна, уважно оглянув його.

— Ви певні, що тут нема жодної рани? — спитав він, вказуючи на численні плями крові, розбризкані по всій кімнаті.

— Цілком, — вигукнули обидва детективи.

— Коли так, то це кров іншої людини, — очевидно, вбивці, якщо тут взагалі було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янзена в Утрехті в 1834 році. Пригадуєте цю історію, Грегсон?

— Ні, сер.

— Прочитайте, це вам не завадить. Нема нічого нового під сонцем. Усе це вже було раніше.

Поки він говорив, його вправні пальці літали туди й сюди, скрізь обмацували, притискали, розстібали, досліджували, в той час як погляд його мав той самий байдужий вираз, про який я згадував. Обслідування відбулося так швидко, що трудно було повірити в його вичерпність. Під кінець Холмс понюхав губи трупа і оглянув підошви його чобіт з лакованої шкіри.

— Його зовсім не пересували? — спитав він.

— Не більше, ніж потрібно було для нашого обслідування.

— Можете відправити його тепер до моргу, — сказав він. — З нього більше нічого не візьмеш.

Грегсон мав напоготові ноші і чотирьох робітників. За його наказом вони увійшли в кімнату, поклали труп на ноші і понесли. Коли піднімали тіло, звідкись випав перстень і, дзенькнувши, покотився по підлозі. Лестрейд схопив його і вп'явся в нього очима.

— Тут замішана жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка!

З цими словами він простяг її на долоні. Ми оточили Лестрейда і уважно розглядали обручку. Не було ніякого сумніву, що це золоте кружальце колись прикрашало палець молодої жінки.

— Це ускладнює справу, — сказав Грегсон. — А бог мені свідком, вона й так була досить складна.

— А ви не думаєте, що це, навпаки, спрощує її? — зауважив Холмс. — Нема чого її розглядати. Що знайшли в його кишенях?

— Он там усе, — сказав Грегсон, вказуючи на безладно розкидані речі на одному з нижніх східців. — Золотий годинник № 97163 фірми Барро в Лондоні, золотий ланцюжок до годинника, досить важкий і масивний, золотий перстень з масонським знаком і золота шпилька з головою бульдога і рубінами замість очей, шкіряний бумажник з візитними картками на ім'я Еноха Дж. Дреббера з Клівленда, що відповідає літерам Е. Д. Д. на білизні. Гаманця нема, бо гроші — сім фунтів