Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Тепер як сигналізації вирубувати? — правив своєї Васько. — Може, ще раз обшук у Метра провести? А раптом лежить наша руда валіза цілісінька в якому-небудь шифоньєрі… Та тільки знати б, де наш Метр живе.

— Робін знає. Він же сказав — немає там нічого. Гараж обстежили, квартиру, робоче місце Метра ретельно досліджено.

Я мало не луснула від обурення, коли остаточно змалювала всю картину. Виходить, Вадик знав про те, що Хтось порпається в моїх речах і в речах Вікторії. Знав і не перешкодив? Може, навіть саме Вадик і віддав Комусь наказ влаштувати обшук. Цинічність колишнього першого чоловіка викликала в мене стан тихого божевілля.

«Як він міг?! Як?!» — клекотіло в думках.

«Не час для істерик. Заспокойся та слухай!» — цитькнув хтось усередині, і я вся перетворилась на слух.

— Ні самого Метра, ні валізи, — закінчив думку Сергій. — Морока якась. Якби не вся ця фігня з машинами, давно б уже слід заяву накатати, мовляв, людина зникла.

— Та, напевне, жінка його й накатала. Я чув, у нього, типу, дружина є.

— Робін сказав, що тримає ситуацію під контролем. Він цій дружині прибрехав там щось, аби не стромляла нікуди носа.

У мене на мить перехопило подих. Щось на рівні грудної клітини неприємно залоскотало нутрощі, намагаючись вигнати назовні сльози та розпачливі голосіння. Я ледве змусила себе заспокоїтися. Мені раніше й на думку не спало б, що Робін міг просто розіграти викрадення Шурика з метою запобігти залученню до справи органів. Якщо все дійсно склалося саме так, то де ж тоді Шурик?

«Заспокойся! Прикмети того, хто повів Шурика з кафе, вказують на Вадьку… Не міг це бути хтось інший. Не міг!»

«Чи мало в житті збігів? — примхливо відбивалася частина, схильна до паніки. — Шурик у небезпеці, а ти тут дірки в стелі вивчаєш! Боїшся свого Когось, тому й не лізеш на рожна. А тут, можна сказати, кожна хвилина дорога. Негайно потрібно дізнатися, чи Робін викрав Шурика. Якщо ні — настав час здіймати галас. Негайно!»

Господи, але що ж я могла зараз вдіяти? Я справді боялася прямо ставити запитання цим дітям. Не стільки зі страху перед Кимось, скільки з небажання все заздалегідь зіпсувати. Якби я зажадала зараз від сусіда, щоб той відвів мене до Робіна то, хто знає, чи не сховався б Артем від мене. Потім ще й цього не зможу знайти… Зараз мені залишалося тільки слухати, всотувати інформацію.

— Ну, словом, так, — Сергій заговорив украй серйозним тоном, — день кожному на роздуми. Ввечері, як звичайно, біля нашого дерева зустрічаємося. Подробиці операції обговоримо.

— Що, таки в гараж до співака попремося? — не повірив Васько.

— Не бачу іншого виходу. Ми Робіну обіцяли. Присягу організації давали. Я особисто не хочу перевіряти, що буває з тими, хто Дітей Дєточкіна підводить. І потім, мені особисто цей наш музикантик жахливо впливає на нервову систему. Йому моя Оленка, коли ще мала власну групу, касету на показ носила. Так він напрямки сказав: до шоу-бізнесу їй один шлях — через ліжко. Треба цю гниду бомбонути добряче. Ти, брателло, не підеш — я сам піду! Я Робіну слово дав, що в термін вкладемося.

— Я з тобою, — зненацька подав голос Артем. — Щоб усякі потім не казали, що я, типу, підставити хочу. Помилюся в деталях — сам себе, типу, підставлю. Хоча б із чистою репутацією сяду!

Остання фраза, незважаючи на пафосність, видалася мені нестерпно кумедною, і я змушена була затулити рота долонею, аби не розреготатись.

— Самі вони підуть! — зарипів Васьок. — Та ви без мене й дверей гаража не відчините, не те що в салон пробратись… Добре, раз підписалися, то всі разом вигрібатимемо. Я піду. Свою частину роботи завжди виконував, як відмінник, і тепер не відстану. Ваша справа — придумати, що з сигналкою робити, як охоронців відволікти…

— Тобто найскладніше, — зітхнув Артем. — До речі, так ви мені мізки запудрили, що й не розповів, типу, в подробицях нічого. Накинулися відразу, пояснити не даєте. Не жартував я. Учора мене не було, тому що хвіст до мене прилип.

— Не жартував? — Серж зробився ще серйозніший. — А чого ж не попередив, щоб не приходили?

— Не здогадався, — чесно зізнався Артем. — А що такого, що шкільні друзі в гості заходять? Ми ж не в справах, просто сидимо, типу, пивце попиваємо. Що тут такого?

— Проїхали, — Серж жадав суті, а не виправдань, — що за хвіст?

— Кент дивний один. Цілий день учора за мною, типу, тягався. І не таївся. Січете?

Напружене мовчання, що зависло в кімнаті, трохи затяглося.

— Фігня, — перший озвався легковажний Васько. — Це після мого наклепу Робін до тебе, ха-ха, перевірку приставив. Без перевірки ти копірка, — потім, видно, усвідомив, що не правий, знітився. — Я, того, більше не буду…

— Дістав уже своїм каяттям, — огризнувся Артем.

Ситуація знову скінчилася б сваркою між Тимком і злоязиким Васьком, якби Сергій не взяв до рук ініціативу.

— Може, й Робін, — спокійно, але вагомо мовив Лідер. Він, напевне, зважив усі можливі варіанти й тепер готувався виголосити остаточне рішення. Я теж мимоволі перейнялася повагою до цього юнака й разом з усіма чекала на його висновки. — Може, Робін, а може, й ні. — Теж мені, Америку відкрив! Ет, і все-таки вони — пацани нерозумні. — Ти молодець, що до нас учора не йшов, — звернувся Сергій до Артема. — Правильно. Ризикувати не варто. І, знову ж таки, — в голосі Лідера почулися несподівано грайливі нотки, — Василя