Необхідне зло - Абір Мукерджі
Я вийшов на свіже повітря, саме під’їхав автомобіль з Аророю і Не Здавайся.
— Де снайпер? — запитав я.
— Відвезли на гауптвахту в бараках,— відповів полковник.
— Він при своєму розумі?
— Отямився, але важко розібрати, що він каже,— сказав Не Здавайся.— Мабуть, отримав струс мозку.
Погано. Я відчинив задні дверцята і сів поруч із Не Здавайся.
— Їдьмо й перевіримо, гаразд?
Тридцять п’ять
ауптвахта виявилася приземкуватою будівлею неподалік від Будинку троянд. Потрапити до неї можна було через арочні двері та коридор, у якому смерділо ваксою та потом. За наказом Арори нас провели в камеру два охоронці. В’язень лежав у дальньому куті на койці. Арора кивнув, і охоронці відімкнули двері, тоді взяли чоловіка під руки і поставили на ноги. Голова в нього безвольно звисала. Арора підійшов, схопив бранця за волосся і відкинув голову назад. Очі розплющились, але погляд його залишався несфокусованим.— Мусиш відповісти на кілька запитань,— сказав Арора.— Хто тебе послав?
Чоловік не відповідав.
— Яке твоє ім’я? — Полковник ще більше відтягнув назад голову в’язня, і той застогнав.— Ми виб’ємо з тебе правду!
Арора відпустив чуба, і голова чоловіка знову повисла. Полковник зайшов іззаду, щось пробурмотів незрозумілою мовою і вдарив по нирках. В’язень зігнувся від болю, але охоронці знову його випрямили. Полковник підняв руку, але я перехопив, не давши нанести наступний удар.
— Стривайте,— сказав я.
Він повернувся і витріщився на мене. Очі його виблискували від люті.
— У цьому немає сенсу. Ми хочемо розпитати його, а не перетворити на шматок м’яса.
— Можете запропонувати щось краще? — прогарчав полковник.
— Покличте лікаря. Нехай подивиться рану на голові, тоді дайте йому поїсти. Допитаємо його вранці.
Арора подумав.
— Гаразд,— погодився він.
Він віддав накази охоронцям і вийшов. Ті безцеремонно кинули в’язня на підлогу камери, вивели нас і замкнули двері.
Ми з Не Здавайся повільно вирушили до будинку для гостей.
— Що робитимемо, сер? — запитав він.
— Дотримуватимемося плану,— сказав я.— Вечеряємо з принцом, тоді повертаємося до кабінету дивана шукати звіт Ґолдінґа.
— Гадаєте, диван причетний до сьогоднішнього нападу? — поцікавився сержант.
— Не знаю,— зітхнув я,— але якщо його підозрюють у вбивстві Адгіра, автоматично він стає підозрюваним і в нападі на Пуніта.
— Існує ще одна версія, сер,— продовжив Не Здавайся.— Що, як цілили не у принца? Що, як жертвою мали стати ви?
— Справа і так заплутана, щоб ускладнювати її ще й такою імовірністю,— відмахнувсь я.
— Я серйозно,— не відступав він.— І ще. Що, як кабінет дивана — це пастка?
— Поясніть,— зупинивсь я.
— Полковник Арора, сер. Не можу забути, як він вагався перед тим, як ударити снайпера. Вважаєте, йому можна довіряти?
— Саме він переконав магараджу дозволити нам проводити розслідування,— заперечив я.— Навіщо йому це робити, якщо він не хоче дізнатися правди?
Сержанта це не дуже переконало.
— А його сьогоднішній вчинок? Можете якось його пояснити?
Я почухав потилицю.
— Повірити не можу, що він причетний до вбивства самбалпурського принца.
Не Здавайся на мить замислився.
— А якщо він причетний лише до замаху на другого принца? — тихо промовив він.
— Що?
— Може, він вважає, що принца Адгіра вбив Пуніт. Хоче помститися.
Цікава теорія. Пояснює, чому Арора мало не дозволив снайперу втекти, але все одно хотів, щоб ми допомогли знайти винуватого в убивстві Адгіра. Якщо Не Здавайся має рацію, це означає, що Пуніт і досі залишається підозрюваним у вбивстві Адгіра. Якщо Арора найняв другого вбивцю, щоб усунути Пуніта, це пояснює його завзятість забити в’язня до смерті, аби той нічого не розказав.
— Яка ваша думка? — запитав Не Здавайся.
Я зітхнув.
— Пильнуватимемо за полковником Аророю.
Тридцять шість
ечеря тривала мляво, принаймні за самбалпурськими стандартами. Можливо, причина в тому, що Пуніт був явно не в гуморі. Звинувачувати його важко. Після того як у тебе стріляли, решта дня, вважай, пропала. Для принца, який звик до поклоніння та поваги, це ще складніше.Враховуючи, звісно, що він не влаштував удаваний напад на себе. Якою б неймовірною не була ця теорія, від неї ще зарано відмовлятися.
Енні прийшла лише за кілька хвилин до того, як подали аперитиви, і її запізнення ще більше погіршило настрій принца. Він ледь кілька слів сказав Кармайклу — та й хто я такий, щоб йому в цьому дорікати? — майже не розмовляв із диваном; відповіді його були переважно односкладними. Фіцморіса не було, мабуть, уже їхав на станцію, щоб устигнути на потяг до Британської Індії.
Пожвавішав принц, коли розмова зайшла про полювання. Кармайкл почав переповідати наші пригоди дивану, який, мушу віддати йому належне, чудово удавав зацікавленість. Цього разу Кармайкл почав розповідати про свої минулі пригоди, і виходило так, ніби його трофеєм ставала кожна тварина, яка мала нещастя трапитися на його шляху, від антилопи до буфало[24], такий собі бельгійський король Леопольд[25] у Конго. Мені було нудно, хоча я трохи розважився, уявляючи голову посла над комином на стіні.
Коли нарешті прийшла Енні, то було справжнім благословенням. На ній була шовкова сукня кольору слонової кістки, на шиї — вишукане золоте намисто в індійському стилі, усипане дрібними діамантами. Такого я раніше в неї не бачив, отже, вона могла отримати його в подарунок від Пуніта. Якось я подарував їй букет квітів, і, враховуючи наші з принцом можливості, ці подарунки можна було вважати рівноцінними.
За відсутності батька Пуніт сів на чолі столу, Енні — праворуч від нього. Полковник Арора хотів було зайняти стілець поруч із нею, але це не входило в мої наміри. Я підштовхнув до того стільця Не Здавайся. Арора трохи засмутився, але робити нічого — утішився тим, що сів поруч зі мною.
Як виявилося, я припустився тактичної помилки. Не Здавайся за вечерею говорив дуже мало, тож усю увагу Енні захопив Пуніт. Мені лишалося тільки докоряти собі. Полковник, принаймні, був би гідним супротивником принцові. Не Здавайся ж просто сидів та жував свої овочі.
Арора сидів поруч зі мною, і обличчя в нього було точнісінько
