Хрещений батько - Маріо Пьюзо
– Шуруй до тієї стіни, поможеш згорнути килим.
Це був багатющий червоний вовняний килим. Щедрість Клеменци просто-таки вразила Віто Корлеоне. Разом вони згорнули килим, Клеменца взявся за один кінець, а Віто за другий. Підняли його і понесли до дверей.
Цієї миті у двері подзвонили. Клеменца миттю кинув килим, метнувся до вікна й легенько відхилив фіранку. Крізь вікно він побачив щось таке, що примусило видобути пістолета із внутрішньої кишені піджака. Лише тепер спантеличений Віто Корлеоне второпав, що вони, власне, викрадали килим із чиєїсь квартири.
Дзвоник пролунав ще раз. Віто підійшов до Клеменци, щоб виглянути й собі у вікно. Коло дверей стояв полісмен у формі. Вони бачили, як полісмен востаннє натиснув на кнопку дзвіночка, а потім знизав плечима, зійшов по мармурових сходах униз і пішов вулицею. Клеменца з полегкістю зітхнув.
– Ну, берись.
Він узявся за свій кінець килима, а Віто – за свій. Мабуть, полісмен ще й не встиг зайти за ріг, як вони вже виходили важкими дубовими дверима на вулицю, тягнучи між собою величезного килима. А ще через півгодини вони вже обрізали килим за розмірами квартири Віто Корлеоне. У них ще залишилося досить для спальні. Клеменца був фахівець своєї справи і з кишень широкого, як з чужого плеча, піджака (вже й тоді він любив ходити у просторому одязі, хоча й не був ще таким гладким) видобув все знаряддя, потрібне для розкроювання.
Час минав, а життя не легшало. Родина Корлеоне не могла вгамувати апетит гарним килимом. Роботи не було, жінка й діти мусили голодувати. Віто взяв кілька пакунків із харчами від свого товариша Дженко, поки обмірковував, що діяти. Аж ось до нього підійшли Клеменца й Тессіо – теж молодий урвиголова з їхнього кутка. Він їм подобався, і вони знали, що Віто опинився в скрутному становищі. Отже, йому запропонували пристати до їхньої ватаги, що спеціалізувалася на викраданні машин, вантажених шовковими сукнями біля фабрики на Тридцять першій вулиці. Ризику не було ніякого. Шофери, живі розумні люди, вгледівши пістолет, умить виплигували на тротуар, а нападники тим часом відводили машину і розвантажували на складі в одного зі своїх друзів. Частина товару продавалася італійському гуртовому торговцеві, частину розпродували в італійських кварталах – на Артур-авеню у Бронксі, на Малберрі-стріт і на дільниці Челсі на Манхеттені. Усе скуповували бідні італійські родини, що тільки й дивилися, де б що купити дешевше, а їхні донечки й мріяти не могли про таке гарне вбрання. Віто був потрібний Клеменці й Тессіо як водій, вони знали, що в бакалейній крамниці Абандандо він їздив машиною по товар. У 1919 році кваліфіковані водії ще цінувалися.
Добре розміркувавши, Віто Корлеоне пристав на їхню пропозицію. Найпереконливішим аргументом була перспектива отримати тисячу доларів за участь у цій операції. Однак компаньйони вразили його своєю похапливістю, плануванням навмання, безглуздим збутом награбованого. Як на його смак, їхня манера була надто недбала. Проте він вважав їх добрими хлопцями: тілистий Клеменца викликав певну повагу, а худорлявий похмурий Тессіо надавав упевненості.
Все пройшло як по маслу. На свій превеликий подив, Віто Корлеоне нітрохи не нервувася тієї миті, коли двоє його товаришів, вихопивши пістолети, змусили водія залишити машину з шовком. Неабияке враження на нього справив спокій Клеменци й Тессіо, які жартували з водієм й обіцяли йому, якщо він буде добрим хлопцем, прислати кілька суконь його дружині. Оскільки Віто вважав безглуздям самому продавати свою частку товару і тому все збув через перекупника, він заробив лише сімсот доларів. Але 1919 року це були великі гроші.
Другого дня на вулиці його зупинив Фануччі, вдягнений у костюм кремового кольору, з білим капелюхом на голові. У нього був грізний вигляд, до того ж він нічого не робив, щоб приховати дугуватий шрам, який білим півколом тягся по шиї від вуха до вуха. Він мав густі темні брови і вульгарні риси обличчя, які, проте, коли він усміхався, ставали напрочуд симпатичними. Він говорив із добре відчутним сицилійським акцентом.
– А-а, хлопчику, – привітав він Віто, – люди кажуть, що ти забагатів. Ти й двоє твоїх приятелів. А тобі не здається, що ви ставитеся до мене неповажно, га? Адже це моя дільниця, і ви мали б мені змастити дзьоба.
Останні слова він сказав приказкою мафії сицилійською: «Fari vagnari a pizzu». «Pizza» означає дзьоб будь-якої маленької пташки, скажімо канарки. Сама ж фраза передавала зазіхання на частину здобичі.
За звичкою, Віто Корлеоне не відповів. Він одразу ж зрозумів, до чого той хилить, проте чекав ясно висловленої вимоги.
Фануччі всміхнувся, показуючи золоті зуби й розтягуючи шрам. Він витер пику хустинкою й розстебнув піджак, ніби щоб охолонути, а насправді щоб показати пістолета, якого він носив за поясом своїх вигідно широких штанів. По тому він зітхнув і прорік:
– П’ятсот доларів, і я ладен забути образу. Ви ще зелені й не тямите, як слід виявляти повагу до таких людей, як я. – Віто Корлеоне всміхнувся до Фануччі. Хоча він був молодий і зелений, та в його посмішці вже було щось настільки страшне, що Фануччі якусь мить вагався, перш ніж вести далі. – А як ні, то до тебе навідається поліція, а на твою жінку й дітей чекатимуть ганьба і злидні. Звісно, якщо мої відомості про ваш виторг неточні, я можу ледь-ледь умочити дзьоба. Але не менше трьохсот доларів. І не пробуйте одурити мене.
І ось нарешті заговорив Віто Корлеоне. Рівним розсудливим голосом, без ознак гніву. Він говорив увічливо, от як би мусив говорити молодий чоловік зі старшою людиною, такою поважною, як Фануччі. Він м’яко сказав:
– Хлопці ще не віддали мені моєї частки. Я мушу переговорити з ними.
Це заспокоїло Фануччі.
– Скажи своїм друзям: я чекаю, що вони також змастять мені дзьоба. І не бійся сказати їм про це, – додав він підбадьорливо. – Ми з Клеменцою добре знаємо один одного, він розуміє такі речі. Краще дослухайся до нього. Він має більше досвіду в таких справах.
Віто знизав плечима. Він намагався прибрати розгубленого вигляду.
– Авжеж, ти знаєш, я зелений у цих справах. Дякую за те, що ти напучив мене, як хрещений батько.
Це справило потрібне враження.
– Ти розумний хлопчина. – Фануччі затис у своїх волохатих руках долоню Віто. – Так і годиться – молоді мусять шанувати старших. Наступного разу, не чекаючи, сам підходь до мене, га? Може, і я чимось зараджу у ваших планах.
Минуло чимало років, перш ніж Віто Корлеоне збагнув,
