Злий - Леопольд Тірманд

— Якісь такі мізерні… — незадоволено буркнув, нарешті, крізь хустку Крушина.

— Як, мізерні? Що ви кажете, пане начальнику? — шанобливо заперечив Шая.

Прожектор саме освітив одну могутню постать.

— Ти, П'ясте Колодзєю, — промовив Шая, підходячи до неї, — скидай піджак. І сорочку.

Приголомшений хлопець скинув з себе верхній одяг: в холодному світлі ручного прожектора заграли вузлуваті селянські м'язи й худі, наче зв'язані із сталевих кісток, груди.

— Добре, — буркнув Крушина, — цей добрий. Він показав швидким рухом ще на чотири постаті.

— Ці йдуть з нами, — кинув він Шаї. — Добав їм ще По двадцятці. Решта на сьогодні вільна.

Шая швидко й голосно повторював накази.

За кілька хвилин п'ять постатей і Шая вилазили на вкриту брезентом платформу вантажної машини. Крушина сів біля Метеора. Той включив мотор, і «Шевроле» з могутнім пихкотінням рушив до Пєнкної. Метеор швидко і впевнено вів машину порожніми в цю пору вулицями.

Нарешті він уповільнив хід серед газонів бульвару над Віслою і їхав, роздивляючись на всі боки, ніби чогось шукав. Раптом загальмував. За п'ятдесят метрів від нього темпів стрункий, обтічний силует автомашини.

Дверцята машини відчинилися, з них хтось вийшов. Незабаром Метеор тихо свиснув крізь пальці. З-під брезенту на платформі вистрибнуло шість постатей і побігло до елегантної машини.

— Знаєте, як робити? — питав Шая на бігу.

— Знаємо, знаємо, все в порядку… будь спокійний… — тихо відгукнулися постаті, потім одна з них нахилилася, схопила камінь і щосили влучила ним у крило чудового авто. За хвилину почувся брязкіт розбитої шибки і кілька глухих ударів важкими черевиками в кузов.

— Досить! — гукнув Шая, і темні постаті побігли назад до платформи. Незабаром Метеор і ще якийсь невідомий наблизилися до машини: оливковий «Гумбер» мав досить жалюгідний вигляд. Метеор з невідомим сіли в машину і поволі рушили до Шльонсько-Домбровського мосту. Тут позаду за ними залунав ледве чутний гук мотора, і з-за статуї Сирени вимкнувся невеличкий автомо-більчик. Це був досить рідкісний екземпляр; кожна його частина походила з іншої автомобільної епохи; наймолодша з них сягала доби гарячкового розвитку автомобілізму зараз же після першої світової війни, в той час як найстарша була зроблена, мабуть, ще на початку століття. Шпичасті коліщатка крутилися з повільною гідністю, але вперто. З-під капота вихоплювалось віяло диму. Всередині цього шановного екіпажа сидів, тримаючи парасольку між колінами й із запалом крутячи кермо, худий пан у котелку. Нахилившись уперед, він уважно вдивлявся в оливкову машину, яка мчала вулицею.

Коли «Гумбер» звернув на Беднарську, пан у котелку з зусиллям ввімкнув другу швидкість, і його сталевий кінь, пихкаючи від напруження, посунув угору.

Нарешті «Гумбер» зупинився біля комісаріату міліції. Пан у котелку гарячково схопився за гальмо, вміщене за бортом машини, і зупинився за кілька десятків метрів позаду, потім виліз і власною спиною підпер вірну машину, яка виявляла рішучу тенденцію покотитися назад по схилу Беднарської вулиці. За кільканадцять хвилин з комісаріату вийшло двоє в супроводі двох міліціонерів. Вони оглянули побите шасі «Гумбера», співчутливо похитуючи головами; потім їздці знов сіли в машину й поїхали в напрямі Центра.

Пан у котелку насилу рушив з місця, але зухвало посунув слідом за оливковим «Гумбером». Він наздогнав його біля готелю «Брістоль». З машини вийшов пан у дощовому плащі і зайшов до готелю. «Гумбер» рушив далі, а пан у котелку, переборовши спокусу податися слідом за невідомим у дощовому плащі, вперто посунув за оливковою машиною. Він добрався аж до обдертого кам'яного будинку на Крохмальній вулиці. Машина зникла у воротах. Пан у котелку виліз із свого автомобільчика й підійшов до воріт; там збоку, серед багатьох інших вивісок, він прочитав: «Інж. Альберт Вільга — автомобільна майстерня. Заміна частин. Ремонт».

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Марта й Калодонт підійшли до величезного будинку на вулиці Лєшно. Масивний портал з обтесаних каменів був увінчаний угорі важким навісом з темного пісковика. На порталі золотилися літери: «Правосуддя — основа сили й тривалості Жечі Посполитої».

— Я була тут тільки раз у житті, — шанобливо промовила Марта, ідучи по широких сходах, — засвідчити дату народження однієї з моїх кузин.

Калодонт всміхнувся, розуміючи її настрій.

— Так, так, — ствердив він, — від суду та від лікарні треба далі…

Вони увійшли у просторий мармуровий вестибюль і розгубились: кілька сходів вели у різних напрямах. Щохвилини питаючи в когось дорогу, вони добрались нарешті до чорних дверей зали № 12. В списку справ, серед інших, вони прочитали: «Справа проти Вєслава Мехцінського — за цивільним обвинуваченням». Час, на який було призначено розгляд справи, збігався з часом, зазначеним у повістці Марти.

— Мехцінський? — нервово замислилася вона. — Хто ж це може бути?

— Зараз з'ясуємо, — заспокоїв її Калодонт.

Марта сперлася об підвіконня високого вікна, крізь яке видко було блакить сонячного неба над подвір'ям, обгородженим величезними прямокутниками мурів. У коридорах багато було таких вікон і дверей з чорного дерева, які вели в судові зали. Перед дверима юрмились, розмовляли, пристрасно сперечалися розгарячковані люди. Час від часу по коридору проходив суддя або прокурор, у чорній тозі з фіолетовою обшивкою; часто з тоги виглядала гарно зачесана жіноча голова.

Через неуважність Марта штовхнула якогось чоловіка, що походжав по коридору повільними кроками. Той несподівано обернувся.

— Прошу, прошу, яка мила зустріч!

Марта глянула в енергійне чоловіче обличчя з ясними очима та іронічною гримаскою в куточках уст і всміхнулася своїм променистим усміхом.

— Чогось ми, — обізвалася вона, — зустрічаємося з паном редактором тільки в комісаріатах або судах…

— Це ваша провина. Виключно ваша провина, — з докором відповів