Злий - Леопольд Тірманд

— Знаєш, Стасеку, — заявив один з них, — варто б зробити, нарешті, цю невеличку ілюмінацію.

— Варто, — притакнув Стасск. — Де горить, там голова не болить.

— Не в тому справа, — обізвався третій, — але фейєрверк буде, як лялечка. Я вже давно накинув оком це порохно.

Вони почали пхати жмутки витягнених з кишені газет в дупло та між сучки.

— У мене є навіть трохи гасу, — похвалився один, витягаючи з кишені пляшку. — Я й про це подумав. Навіщо йому марнуватися в майстерні?

Підліток стукнув пляшкою об стовбур, вона розбилась, рясно заливаючи гасом кору. Потім один з хлопців запалив сірника й притулив до змочених гасом газет. Бухнуло високе полум'я. Троє хлопців стояли віддалік і з задоволенням милувалися на справу своїх рук. В алеях парку знялася тривога.

На одній лаві одхиливсь од своєї супутниці невисокий хлопець у куртці з шерстяним шарфом і наблизився до трьох любителів світлових ефектів.

— Дуже гарно, — промовив він трохи шепеляво. — У вас, бачу, велика фантазія. Ви дозволите?..

Шепелявий розпечатав пачку «Спорту» й почастував піротехніків. Дерево горіло з сичанням, полум'я бухало дедалі вище. Один з хлопців підійшов ближче, силкуючись запалити цигарку, що викликало новий вибух сміху. Звідусюди лунали голоси:

— Пожежа! Горить!

Цигарки, нарешті, були запалені, і хлопець у куртці заявив:

— Шкода, щоб марнувалися такі таланти. Отож у мене є для вас, панове, така пропозиція…

Він гукнув у бік своєї лави:

— Чекай, Фелю, зараз повернуся! — Потім з трійкою веселих ілюмінаторів сів на лаві неподалік і заглибився в жваву розмову. Від Торговельної залунав передзвін пожежних машин, які хутко мчали до парку.

Роберт Крушина сидів у невеличкій темній кімнатці, біля поламаного столика для друкарської машинки й підраховував. Перелічував, креслив на зібганих брудних сторінках, вкритих цифрами й словами, обчислював з висолопленим язиком, — думав. Нарешті скінчив, глибоко зітхнув і вигукнув:

— Шаю!

З вікна, що виходило в темну криницю подвір'я, скочив хлопець у прогумованій куртці і з фамільярною пошаною нахилився над Крушиною.

— Так точно, пане начальнику!

— Скільки ти вже їх назбирав?

— Сорок сім, пане Крушино.

— З них половина відпаде. Мусить бути добір. Вербування це раз, добір — два. Тільки як зробити? Я ж повинен побачити цих паршивців.

— Дуже пристойні хлопці, один в одного, — запевнив Шая. — У мене є думка, — додав він за хвилину. — Огляд ми зробимо в готелі на МДМ. Дуже гарне приміщення. Просторе, багато повітря, елегантно, ніхто не перешкоджає. Що ви про це думаєте, пане Крушино?

— Гадаю, що це чудова думка, — заявив Крушина, зручно розкинувшись у кріслі. Він почував себе розкішно, як солідний начальник такого здібного підвладного. — І взагалі думаю, що перед тобою, Шаю, — велике майбутнє. Дуже добрий механізм у черепі, — похвалив він ласкаво, із знанням справи.

— Дякую, пане Крушино! — скромно всміхнувся Шая. З усієї ного постаті променіла прихована радість. Компліменти з уст такого авторитета! Коли він посміхався, видко було, що в нього немає передніх зубів: Шая втратив їх порівняно недавно, під час невдалої спроби зняти годинник з руки п'яного, який виявився зовсім не таким вже п'яним.

— То на коли ж призначити цей огляд? — спитав він запобігливо.

— Я тебе повідомлю, — відповів Крушина.

Він устав, накинув плащ і, не прощаючись, вийшов з кімнати. За п'ять хвилин він вже відчиняв двері до контори кооперативу «Торбинка».

— Ти, ананасе! — мовила Анеля, виходячи йому назустріч. — На тебе чекає якийсь хлопець.

— Тут? На мене? — здивувався Крушина.

— Тут, тут, — передражнила Анеля. — Невисокий, веснянкуватий, з носом у небо. Таку мову мені відразу загнув, що я мало не луснула. Сидить, чекає.

Крушина почервонів, спершу від напруження думок, потім від ніяковості.

— Чекай, Анелю, — обізвався він невпевнено, — кажеш, чекає? Ну що ж, поклич його. Я зараз таке всмолю — йому відразу перехочеться… — додав він з безсилою люттю й пішов до кімнати Метеора, в якій не було нікого. За хвилину в двері постукали, й на порозі став Кубусь. Крушина втягнув його до кімнати й замкнув двері.

— Звідки ти тут?

Кубусь флегматично роздивився навколо.

— Я мушу з тобою поговорити, Крушино, — заявив він невимушено, але рішучо, що здалося Крушині нахабством.

— Ти, козаче! — просичав Крушина, мружачи очі. — Тільки без таких номерів, добре? Без цього тону, прошу тебе… Бо змиєшся швидко й безболісно… Гляди!

Малі очиці Крушини стали колючі, мов шпильки, мускуляста долоня залізним рухом стисла плече Кубуся. Куба безтурботним, але дужим рухом скинув долоню Крушини із свого плеча.

— Крушино, — він глянув безбоязно йому в очі. — Переведи подих, кию ти зламаний, і плинтуй від мене. Раджу тобі як друг. Ну, зараз!

— Очиці Крушини розширилися від подиву, нижня щелепа одвисла. Так ще не говорив до нього жоден підвладний. Тепер слід було вдарити, оперіщити, вмити мазкою, відібрати здоров'я й сили, зробити шмаття з цього фраєра.

Мускуляста долоня затремтіла, але не вдарила; з тремтінням впала вниз і полізла в кишеню по цигарку. В піднесених вгору бровах Куби, в болісно здивованому виразі його круглого веснянкуватого обличчя був добре знайомий Крушині вираз готовності до остаточної сутички — до боротьби на життя і на смерть. Цього Крушина не боявся, але цього й не передбачав у невисокому веснянкуватому хлопцеві з бару «Насолода», якого вважав за симпатичного спортивного афериста або за кумедного шахрая-картяра.

— Як ти мене тут знайшов? — буркнув він розгублено.

— Це вже моя справа, — твердо відказав Куба.

— Адже ти мав дзвонити ще вчора? Чому не подзвонив? — дедалі слабше питав Крушина.

— Не було потреби. А сьогодні я мусив тебе побачити.

— Сюди не можна! — гримнув