Мене називають Червоний - Орхан Памук
А знаєте, я відчуваю, що закохалася в оту його безпорадність, ті зажурені дитячі очі. Тому мені його жаль, тоді, як маю найбільше підстав гніватися. «Ой бідне дитя, — говорить мій внутрішній голос, — ти настільки ж безпорадне, наскільки терпляче в своєму горі». Мені так хочеться його захистити, що коли він оступиться, я віддамся цьому навіженому.
Згадавши про своїх горопашних, я знову додала ходу. Зненацька вгледіла, що крізь пітьму, крізь непроглядну лавину снігу просто на мене, ніби привид, суне чоловік; нахиливши голову, я прослизнула повз нього.
Ще за хвірткою, я відразу здогадалася, що Хайріє з дітьми немає. Ну нічого, вечірній азан ще не прокричали. Я піднялася сходами, пахло помаранчевим варенням; тато сидить у своїй кімнаті в темряві, — ноги задубіли; я запалила лампу й пішла до себе, бачу: шафа відчинена, наволочки розкидані, подушка — на підлозі; «Ну, — думаю, — Орхан із Шевкетом». У хаті — тиша, звична, але не така, як завжди. Я перебралася в домашнє й уже була сіла хвильку помріяти в темряві, аж раптом знизу, якраз піді мною, не з кухні, а з татової літньої майстерні почувся шум. Батько там, у тому холоді? «Але ж я не пам'ятаю, щоб там світилася лампа», — сказала я сама собі й тут-таки почула, як рипнули двері, що вели надвір. А потім за ворітьми зловіще загарчали проклятущі пси. Я занепокоїлася, гукнула:
— Хайріє, Шевкете, Орхане!..
Стало холодно. У тата горить мангал, посиджу я краще з ним, зігріюся. Кара вилетів мені з голови, я хвилювалася за дітей. Отож пішла до батька. В руці — лампа.
Минувши передпокій, я ще подумала собі, що треба було б закип'ятити на мангалі води на юшку. Зайшла в кімнату з голубими дверима, а там — усе догори дном. Я вже збиралася буркнути: «Що це тато таке наробив?»
І взріла батька посеред кімнати.
Я перелякано заверещала. Закричала ще раз і замовкла, збагнувши, що батько мертвий.
Ви холоднокровно мовчите, я здогадуюся: ви чудово знаєте про все, що відбувалося в цій кімнаті. Якщо не все, то принаймні багато чого. А вам зараз цікаво, як я відреагувала на побачене, що переживала. Іноді, побачивши, як страждає герой на малюнку, ви гадаєте, що це — кінець оповіді. Потім дивитиметесь, як побиваюся, і, смакуючи, розмірковуватимете, що самі б відчували, якби опинилися на моєму місці, якби вбили вашого батька. До мого горя вам-бо байдуже.
Гаразд. Увечері я повернулася додому — хтось убив мого тата. Так, я рвала на собі волосся. Так, я ридала ридма. Так, ніби в дитинстві, я міцно обіймала татка й вдихала його запах. Мене трясла трясця від жаху, болю, самотності, забивало дух. Так, я не могла повірити, в те, що сталося, благала Аллаха, аби батько встав, випроставсь і, як завжди, тихо сидів у своєму кутку серед книжок. Тату, встань, не вмирай, піднімися, таточку! Але він лежав із розтрощеною головою. Мені стало страшно: вбивця мого батька був не на жарт розлючений, якщо так усе переколошкав у кімнаті, виходить, задихався від зненависті: книжки лежали пошматовані, повсюди розкидані потрощені підставки й малярське приладдя, побиті каламари, подушка — роздерта, скрізь валяються уламки по-варварськи знищених пюпітрів та дощок для письма. Я перестала схлипувати. Вулицею в темряві, перемовляючись і сміючись, пройшли якісь двоє, після чого нескінченна тиша всесвіту поглинула мою свідомість, на обличчі застигли сльози, я рукавом утирала носа. Сиділа й довго-довго думала про своїх дітей, наше життя.
Я вслухалася в тишу. Зірвалась, підбігла до тата й, схопивши його за ноги, перетягла в передпокій. Там він чомусь поважчав. Проте я стала спускати тіло сходами. Посередині, вибившись із сил, зупинилася й сіла, була б заплакала, але знадвору долинув якийсь рип. «Мабуть, Хайріє з дітьми», — вирішила я й, узявши батькові ноги собі попід пахви, тепер швидко доволікла його вниз. Таткова голова буквально нагадувала криваве місиво, вдаряючись об сходини, вона аж чвакала, ніби мокра ганчірка, яку викручують. Дивно, але внизу тіло знову полегшало, я розвернула його й хутко затягла кам'яною підлогою в літню малярську кімнату. Потім поспішила на кухню по вогонь, адже ж у тій майстерні панувала суцільна темрява. Повернувшись туди зі свічкою в руках, я застала такий самий бешкет, як і нагорі. Мені аж мову відняло.
О Аллаху, хто це зробив, хто?
Мій мозок палав, прокручуючи безліч здогадів. Я залишила батька в хаосі малярської кімнати, зачинила по собі двері. Взявши на кухні відро, витягла з колодязя води, піднялася нагору й відмила сліди крові в передпокої, де горіла лампа, а потім на сходах. Все робила чимшвидше. Зайшла в свою кімнату й перевдягла вимазаний кров'ю одяг. Я вже зібралася була бігти з відром і ганчіркою в руці до батькової кімнати, аж раптом почула, як рипнула хвіртка. Тут-таки почувся заклик до вечірнього азану. Зібравшись із силами, я стала біля сходів із лампою в руках.
— Мамо, ми вже прийшли! — гукнув Орхан.
— Хайріє! Де вас носило?! — заверещала я на неї так, ніби, якщо не крикнеш, то не дійде.
— Мамо, але ж ми не повернулися після вечірнього азану, — запротестував Шевкет.
— Мовчи! Захворів ваш дідусь. Спить.
— Захворів? — спитала Хайріє знизу й, почувши моє грізне мовчання у відповідь, додала: — Шекюре-ханим, ми дожидалися Коста. А після того як узяли кефалі, анітрохи не розважалися, назбирали лаврового листя, купили сушеного інжиру й кизилу.
Хотілося зійти й пошепки вилаяти цю Хайріє, але я спохопилася: лампа кине світло на сходи і вони помітять вологі сліди від ганчірки та краплі крові, які в поспіху не дотерла. Діти, шлапаючи ногами, видерлися сходами й роззулись.
— Тссс, — шикнула я на хлопчаків, заштовхуючи до нашої спальні, — не туди. Дідусь спить.
— Я піду в кімнату з синіми дверима до мангала, — сказав Шевкет. — Не до дідуся.
— Він у ній і ліг
