Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер
— Боже ти мій милий! — каже вона, встає, обходить барну стійку й обіймає мене. — Заткнися негайно! Якщо це допоможе тобі заткнутися, я, звісно, це візьму.
Стискаю її в обіймах, плачу й сміюся.
— Одягну це в неділю, — каже вона.
— Мені буде справді приємно.
Я могла б сказати їй, що в мене на серці, і я буду почуватися, ніби вона представляє Джині в мій особливий день. Але мовчу, бо ми тоді обидві розквасимося, а вона про це й так знає. Тож натомість кажу їй, що воно ідеально пасуватиме до її стриманого вбрання кольору морської піни, яке так оживляє її волосся, а вона погоджується та дбайливо надіває браслет. І ми здіймаємо наші келихи.
Ми вже успішно прикінчили дві пляшки дорогого шампанського Люсіль, і я можу — язик ще ворушиться — констатувати, що від нього чамрієш так само, як і від його бідних родичів із дешевших полиць супермаркету.
— Не можу повірити, що ти випередила мене на шляху до вівтаря, — каже Сара.
Титри «Подружок нареченої»[25] повзуть по масивному пласкому екрані Оскарового телевізора (я так і сприймаю все в домі як «його», ніби я тут квартирантка, — цікаво, чи це нарешті зміниться, коли ми одружимося?), а ми сидимо з пінопластовими розділювачами між пальцями ніг.
— Я теж не можу, — відказую.
Сара заглядає до своєї коробки з сюрпризами та виймає колоду карт. Вона не жартувала — несподіванок там повно. Звідти вже з’явилася ціла купа всіляких дурничок: від глечика з корицею, який має сприяти потенції, до капців з моїм новим ім’ям.
Зараз ми зайнялися картковою грою, спеціально розробленою для наречених, щоб як слід їх збентежити й надавати порад про те, як треба йти до вівтаря.
— Як у це грати?
Вона виймає колоду з коробки та читає правила гри на звороті.
— «Роздайте всім по три карти, потім, рухаючись проти годинникової стрілки, читайте питання до гравця, який сидить за дві людини ліворуч від вас» — бла-бла-бла.
Вона регоче та закидає порожню коробку за спинку канапи.
— Гаразд, давай просто по черзі, — Сара кладе колоду на диван між нами. — Ти перша.
Я беру верхню карту та читаю питання вголос — для неї.
— «Який відсоток шлюбів у Великій Британії завершується розлученням (дані 2012 року — для представлення)?»
— Чорт забирай! Я зараз її викину, — вигукує Сара. — Ще не вистачало про розлучення зараз думати! Двадцять дев’ять?
Я перевертаю карту, читаю відповідь.
— Сорок два відсотки. Боже, трохи депресивно, га?
Я відкладаю карту, вона бере свою.
— А, тут краще. «Що перше помічає жінка в чоловікові?» — Вона читає відповідь на звороті й тихенько сміється. — Здогадайся з трьох разів.
— Машину? — витрачаю першу спробу намарно.
— Ні, не це.
— Не знаю… Якщо він має вигляд точної копії Річарда Османа? — тут вибір не випадковий. Він — Сарине зоряне кохання.
— Навіть не жартуй, — вона дивиться на мене скляними очима. Одного разу вона з ним зустрілася на церемонії нагородження, про яку робила репортаж, та ледь втрималася від того, щоб не стягнути блузку й не підставити йому свої цицьки для автографа. — Ніхто не може мати такий вигляд, як Річард Осман, окрім Річарда Османа. Останній шанс.
Я міркую над питанням дещо серйозніше, останній шанс — так останній шанс.
— Очі?
— Так! — вона дає мені «п’ять». — Ти бачила, які очі в Люка? У житті таких синіх не зустрічала.
Я киваю.
Вона почала зустрічатися з Люком без зобов’язань — ще влітку. Він буде її кавалером на весіллі. Вона просила мене не казати про це Джекові, поки сама йому про це не розповість. Не знаю, чи вона це зробила. Він поїхав до Единбурга на другий день після того, як я купила весільну сукню, і, крім есемески, що він дістався добре, я не отримувала від нього звісточок. Бачила в Інтернеті фото з ним — із якоїсь події кілька тижнів тому, тож принаймні знаю, що живий.
Беру наступну карту, дивлюся на неї скоса.
— Найпопулярніша квітка для нареченої.
Сара закочує очі.
— Троянди. Надто просто. Без варіантів.
Нараховую їй бал, не поклопотавшись перевірити, чи вона вгадала.
— Хай би воно вже ставало трохи цікавіше, а то зараз кинемо цю гру, — каже вона, підкидаючи верхню карту. — Скільки разів за життя закохується пересічна людина?
Моє обличчя витягується.
— Як це можна звести до середньої цифри? Усі ж різні.
— Вирахуй з власного досвіду. Ти ж знаєш, як важко ти закохувалася в тих парубків, яких я тобі в універі сватала, — сміється. — Як отого в шортах звали?
Не вшановую це питання відповіддю, бо мій мозок, просочений шампанським, не може витягти з пам’яті нічого, окрім його волохатих ніг.
— Може, двічі? — вирішую відповісти.
Сара відкладає карту, тягнеться до наших келихів з вином.
— Я гадаю, більше. П’ять?
— П’ять? Ти так вважаєш? Забагато.
Вона знизує плечима.
— Ти ж мене знаєш. Я люблю розмах.
Ми обидві сміємося, вона відкидає голову на спинку канапи, дивиться на мене.
— Отже, два кохання у твоєму житті — це були Оскар і хто? Хлопець з автобуса?
Вона вже кілька років про нього не згадувала. Я була впевнена, що вона давно про це забула.
Хитаю головою:
— Оскар, звісна річ, та хлопець з коледжу.
— Тоді в тебе чарівне число три, Лу, бо ти ж тоді так клюнула на того автобусного хлопця. Заковтнула все: гачок, волосінь і грузило. Ми тоді цілий рік його виглядали. Ти була просто одержима.
Я трохи непокоюся через цю розмову, тож заправляюся вином і думаю, як би змінити тему. Але запізно.
— Цікаво, що було б, якби ти його таки знайшла. Може, ти вже була б зараз одружена, мала
