Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
— Отже, ви віддали ампулу своїй подрузі?
— Так…
— Прошу, продовжуйте.
— Але події того дня розгорталися трохи інакше, — розповідає маляр далі. — Я підвіз Петронелу до будинку Крісті. Вона піднялася нагору, а я чекав її в машині.
— Чому?
— Крісті було б прикро бачити нас разом. Петронела повернулася через двадцять хвилин. Чи не так, Петронело, хвилин через двадцять?
Дівчина ствердно киває головою.
— Вона повернулася страшенно схвильована, а мені тільки й сказала: я зробила укол.
— Громадянко Ставру, що ж там сталося, нагорі?
— Коли я зайшла в мансарду, напад уже почався, але я застала його в стані дивної сонливості, депресії, яку я можу пояснити лише тепер, після того, як дізналася, що він проковтнув незадовго перед моїм приходом якусь таблетку… Я зробила йому ін’єкцію морфію, він заспокоївся і незабаром заснув.
— Коли ви пішли, він спав?
— Так… Я була дуже схвильована і мерщій покинула мансарду.
— Чим ви були схвильовані?
— Перш ніж він заснув, на нього найшло збудження, і він почав говорити, як палко мене кохає…
— І нічого більше?
— Він ще казав, що Валеріан — потвора…
Сльози заважають їй говорити. Мати кидається до неї, але Петронела зусиллям волі опановує себе і просить матір повернутися на своє місце.
Я прошу Валеріана продовжити свою розповідь.
— Я хотів провести Петронелу додому, але вона Наполягала, щоб я відвіз її на факультет. Мені не хотілося залишати її саму, але я скорився і відвіз її в університет. Прощаючись, вона попросила, щоб я не приїжджав сьогодні до неї, а переночував деінде. Після цього я поїхав до себе в студію, де й заночував. Звідти зателефонував Петронелі: мене тривожив її стан.
Я дістаю з шухляди столу коробку зі шприцом і показую Петронелі;
— Ваш?
— Так. У поспіху та ще й украй схвильована я забула його в Крісті.
— Де саме?
— Я не пам’ятаю.
— Коли вийшли, він спав?
— Так.
— А ми знайшли його повішеним. Як ви це поясните? І навіщо ви викинули коробку зі шприцом на дах?
— Я не викидала його, присягаю! — На її очах знову виступають сльози, вона докладає відчайдушних зусиль, щоб не заридати, але врешті-решт не може стримати себе.
— Коли ви помітили, що забули шприца в кімнаті потерпілого?
— Якраз того дня, коли ви прийшли до мене.
— Отже, ви знаєте, що хотіли завести мене в оману?
Знаючи, що її матері мене й так добре чути, я все ж підвищую голос.
— Я розгубилася. Перш ніж прийти до мене, ви були в інституті й розмовляли з Валеріаном… з Валеріаном Братешем. Від нього я й дізналася про страшне лихо… що Крісті повісився… Невже ви не можете уявити, в якому я була стані тієї хвилини, коли ви зажадали показати мою медичну торбину?.. Я прошу пробачити мене за нещирість…
— В тому числі й за те, що я зазіхнув на вашу честь? — без будь-яких церемоній підказую їй.
— І за це теж, — підводить вона на мене очі, переповнені сльозами.
Її маги не стримується, зойкає зі свого місця:
— Ох, Петронело, нащо ти й мене сюди вплутала?
— Ти сама себе вплутала.
Родинна спорка не передбачена в моїй «режисерській» розробці, тож я не даю їй розгорітися.
— Отже, ви залишили його в стані сну, а ми знайшли його в зашморгу, — переводжу я погляд на Тудорела Паскару. — А як ви поясните, це?
— Вн даремно грішите на мене, домнуле капітане! — вигукує Енессі. — Я не вбивав його. Я можу довести, де я перебув цілий вечір і ніч!
— У вас є алібі? — не можу стримати посмішки.
— Авжеж!
Я знаю, що він не вбивця, але навмисне хочу створити у присутніх враження, ніби підозра падає саме на нього.
— Якщо не ви, тоді хто ж?
— Може, Лукреція? — рятується Паскару.
Лукреція Будеску? Ця нещасна? Вона сама жертва… друга жертва злочину на вулиці Ікоаней.
— О котрій годині ви залишили мансарду?
Петронела часто-часто кліпає своїми довгими віями: не розуміє, їй чи її коханцю адресоване запитання: зрештою, вона каже:
— Десь за чверть до сьомої.
Братош засвідчує її слова:
— Так, приблизно в цей час.
Я показую Поваре жестом, що пора і йому щось робити. Він знає, що вимагається від нього: заводить до кабінету другого свідка — Доріна Петре. Я запрошую хлопчика підійти ближче, що він і робить, анітрохи не бентежачись… Петронела глянула на нього скоса й знову стомлено опустила голову на груди.
— Як тебе звати?
Він відповідає, мов на уроці в школі:
— Мене звуть Петре Дорін.
У нього ще тоненький голосочок, схожий на дівчачий, він знає про це й силкується, щоправда, без успіху, говорити басом.
— Скажи мені, Доріне, ти знаєш цю громадянку?
Хлопчик дивиться на дівчину, потім на мене.
— Так, знаю. Це Петронела, вона приходила до Крісті…
— А цього товариша?
— Знаю. Це дядечко Тудорел.
Настає черга Валеріана Братеша. Дорін Петре відповідає категорично:
— Ні, не знаю, — хлопчик дивиться тільки на мене, не знаючи, куди подіти свої довгі і тонесенькі рученята.
— Ти його ніколи не бачив?
— Бачив того вечора… він був з Петронелою…
Я не дав йому докінчити речення, бо знаю наперед, що він хоче сказати.
— Скажи мені, Доріне, о котрій годині ти бачив Петронелу з оцим товаришем?
— Я поробив уроки й хотів послухати музику. А коли я хочу слухати музику, я завжди йду до Крісті. Неподалік від нашого будинку я побачив Петропелу, яка саме сиділа в «фіаті» разом з оцим товаришем…
— А що ти зробив після цього?
— Що я зробив? Я піднявся до Крісті, побачив світло в кімнаті й постукав у двері. Але ніхто мені не відповів. Тоді я відчинив двері. Крісті спав.
— Ти певен, що він спав?
— Звичайно, бо він дихав. Говорив щось крізь сон. Я покликав його, але він спав. Тоді я побачив «маг»…
— Облиш це, — зупиняю його. — Розкажи краще, о котрій годині ти знову побачив цього чоловіка, — киваю головою на Братеша.
— Коли я чесно хотів однести «маг» назад, у мансарду.
Я не можу стримати усмішки. Хлопчик відчуває, що тут щось не так, і змовкає.
— Розкажи якомога точніше, як саме ти його побачив.
— Спершу я побачив «фіат», який стояв на тому самому місці, що й раніше. А згодом я побачив цього дядька, коли він виходив з подвір’я…
