Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Принцип знав, що у Стамбулі він опинився не випадково. Через це і нервував та не погоджувався з таким рішенням старших.

«Гарун з Мироном щось задумали. А якщо відправили геть із Криму мене, Артема та Маленького, значить, це щось дуже небезпечне й не зовсім справедливе. Вони розуміли, що ми не підемо на злочин. Відвертий злочин, коли…можуть загинути невинні люди», – казав Принципові його розум.

Він сидів у кафе, а перед ним був величний Босфор, який ніколи не давав спокою великим державам, штовхаючи їхні хтиві амбіції на війни та людські жертви. Стамбул розквітав на очах, і Принцип кляв усіх українських політиків, які не могли зробити те ж саме з Києвом.

«Скільки ж можна красти? Як багато потрібно їм, жалюгідним істотам, що звеличились виключно завдяки хитрощам, підкупу та підступному обману, а не порядності чи то розуму?» – питання грали в його голові сумною мелодію несправедливості життя. Він ніяк не міг зрозуміти, чому люди йдуть на злочин там, де можна пристойно заробити і допомогти власній державі, своєму народові, зміцнити країну, дати людям гідну зарплатню й такий же гідний захист. Він був іншим, тому і сидів у кафе Стамбулу, чекаючи на сигнал від старших, аби знову включитися в операцію й дістатися головної цілі, основного ворога, що множився на очах, сміючись в обличчя українському народові та потішаючись зі своєї молодшої сестри, яку звали корупція.

Вже не раз Принцип бачив дивний сон. Кремлівський правитель збирає увесь свій бомонд, все своє оточення, і вони починають планувати. Один кричить про масштабну війну, інший розважливо говорить про тактику розвідки боєм, третій намагається переконати, що доцільно було б уже й зупинитися та почати думати про економіку, і тоді встає він – малий-великий правитель та спокійно каже:

– Головне їм не заважати. Українська влада все зробить за нас сама, без допомоги та втручання. Україну розвалить внутрішній ворог – жадібність і відсутність стратегічного мислення її владарів. Адже вони усі – це старе, що переродилося й одягло нову маску. Вони не вміють жити по-іншому, по-новому. Вони як і ми, але ми розумніші.

Ворог заходиться сміхом, і Принцип просипається від власного крику, бо той сон наче по дідугану Фрейду, адже він був правдивим та чеснішим за саму реальність.

– А армія? Ти що думаєш, що все так гарно? – згадував він покійного Сірого, який розповідав їм дивні й неприємні речі, про які Принцип чув, але не хотів в них вірити.

Наприклад, «аватари». Так називали зелену молодь, яка некерована й нерозумна. Скільки їх загинуло від алкоголю. Хто підірвався на розтяжці, хто захлинувся у власній блювоті вночі, хто став п’яною жертвою підступного ворога.

А мародерство, яке намагалися приховати, але воно лізло зі схрону, бо стосувалося живих людей і їхніх трагедій. А контрабанда, зрада на зраді за зелені американські папірці. А самостріли й випадкові вбивства своїх своїми ж. Воно ж було, і від цього Принцип вже не міг нікуди подітися.

– Війна, – казав Сірий, – вона завжди неоднозначна, несправедлива й гірка правда. По усі сторони барикад є не тільки подвиг. Там також живе звіряча жорстокість, яку люди можуть ховати в собі роками за мирного часу, але у період війни вони просто не здатні цього зробити. Така вже наша суть.

Сірий був правий. І Принцип знав його правду, адже він загинув за Україну, а міг жити, перебуваючи десь у штабі в одному з секторів зони АТО. Проте Сірий пішов з ними, усвідомлюючи, що одного дня може просто не повернутися.

«Окрім ворога зовнішнього, небезпеку становить і ворог внутрішній. І саме він – головна загроза для держави, якої може не стати», – думав собі Принцип.

Він допив каву, закурив, узяв до рук айфона та почав переглядати стрічку новин. За мить він усе зрозумів. Інтернет-видання говорили тільки про одне: теракт біля Балаклави, яхту, на яку впав збитий вертоліт, дві «мухи», що дістали ціль. Загинули дорослі й діти. Загалом тридцять вісім осіб. Усі – громадяни Російської Федерації та четверо українців.

– Що ж ви накоїли, суки? – прошепотів Іван сохлими вустами.

Гроші за каву лягли на стіл, і він ішов стамбульськими вулицями, приголомшений тим, що зробили Гарун та Мирон.

– Діти… Так же ж не можна! Не можна так! Чим тоді ви кращі від тих покидьків, що прийшли на нашу землю? Чим, Женька?! Навіщо, я питаю тебе??? Навіщо?.. – кричав він сам до себе, і той крик танув у закутках старого Стамбула.

Тим часом друг його Женька разом з Гаруном їхали степами Херсонщини, напиваючись горілкою, аби хоча б трішки зачавити той біль, що клекотав у їхніх грудях.

Того дня вони стали вбивцями жінок та дітей, які були сім’ями їхнього ворога. Того дня вони вбили чотирнадцять високопосадовців, що були безпосередньо причетні до анексії Криму та війни на Донбасі.

Того дня вони перетнули межу, з-за якої вже не було вороття. Тим паче що за тією межею не залишалося місця ані для крихти каяття.

Там була тільки дорога, звернути з якої вони вже не могли.

* * *

Вони билися, наче два вовки, яким уже нічого втрачати. Кров лилася з Принципового носа, а у Мирона затекло ліве око. Вони вміли робити це так само, як вправний сантехнік ремонтував кран, а заслужений вчитель передавав знання допитливим учням. У кожного з них була своя техніка бою, і кожен був вартий іншого.

Усе відбувалося на їхній базі – заміському будинку, викупленому Гаруном ще у травні. Їх було двоє, і ніхто не міг їм завадити вирішувати питання, що так бентежили дві невгамовні українські душі.

– Ти повбивав дітей! – кричав Принцип. – Розумієш, суко, дітей?!

– Не велика втрата. Що б з них виросло при таких батьках? – лунав у відповідь голос Мирона, який ставив блок на новий удар Принципа.

– Ненавиджу тебе! Ти спаскудив усю нашу ідею. Перетворив наш план помсти на масове вбивство невинних, – Іван намагався поцілити полковника в голову, але той вправно відбивав усі його спроби.

Бійка тривала вже хвилин з двадцять. Вони не помітили, як під’їхало авто, як з нього вискочили Гарун, Маленький, Артем та Нечипайло, як вони бігли до них, аби розчепити двох друзів, що ладні були вбити одне одного кожен за свою власну правду.