Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
— Як реагував Крістіан Лукач на вашу погрозу?
— Та як? Він запитав, як я збираюся вбити його. Ну а я… що міг я відповісти? Я ж не думав раніше… про це…
— Брешете!
Бачу, як він стає ще блідішим, аж сірим. Я не зводжу з нього очей, а він бурмоче:
— Чого ви од мене хочете? Я не вбивав його.
— Що ви відповіли йому?
— Що вб’ю його так само, як убила Лукреція свого вітчима… Але це не я!..
— Звідки вам відомо, як убито вітчима Лукреції? — не даю йому оговтатись.
— Від Крісті… давно, вже й не пам’ятаю коли, зайшла мова про Лукрецію, він і розповів про її нещасливу долю.
Я досяг своєї мети: дізнався від Тудорела про те, що не давало мені спокою.
— Громадянко Петронела Ставру, а вам була відома історія життя Лукреції Будеску?
— Так, — шепоче та, встромивши очі в підлогу. — Крісті не раз розповідав про це з усіма подробицями… Він жалів її, а я завжди чекала від неї якоїсь напасті…
— А що ви знали про Лукрецію Будеску?
Валеріан Братеш курить сигарету, жадібно затягуючись. Його голос зовсім не змінився, такий самий виразний і самовпевнений:
— Все, що мені відомо про Лукрецію Будеску, я знаю зі слів ІІетронели… Та й Крісті колись розповідав дещо.
Я повертаюся знову до Тудорела, що встиг уже трохи оговтатись.
— Отож з якою мірою відвідали ви свого двоюрідного брата в понеділок ополудні?
— Як я нам повідомив, Крісті погано почувався і попрохав мене роздобути для нього ампулу з морфієм… Мені не пощастило цього зробити. В понеділок він розшукав мене по телефону.
— О котрій годині?
— Під час обіду… Я щойно повернувся з онкологічного інституту. Він поцікавився, чи дістав я йому ампулу. Я не хотів говорити по телефону, самі розумієте чому…
— Звідки мені знати? — прикидаюся, що не зрозумів його. — Поясніть, щоб усі чули.
Мій тон тримає його в постійному напруженні, на це я й розраховую.
— Я знав, що міліція стежить за мною. Ось чому я сказав Крісті, що по обіді зайду до нього… Я зайшов і сказав йому, що, на жаль, не роздобув ампули…
— Брешете! — швидко перебиваю його і подаю знак своєму «помрежу». У цілковитій тиші Поваре розчиняє двері й запрошує ввійти невисоку молоду гарненьку жінку.
— Товаришко Вікторія Мокану, прошу вав підійти ближче. Перепрошую, що не можу запропонувати вам стілець, але я вас не затримаю надовго.
Вдягнена вона по-осінньому, в сукняний костюм, проте сукня заледве прикриває коліна. Лілі мовби прокинулася від сну і зміряла її очима з голови до п’ят ревнивим поглядом. Найбільше вражений з усіх, природно, Паскару.
— Товаришко Мокану, де ви працюєте?
— Асистенткою в онкологічній клініці.
— Ви знайомі з оцим юнаком? — показую я на Енессі.
— Так, це Тудорел Паскару.
— Він заходив до вас у клініку… З якою метою?
— Просив мене влаштувати йому прийом у одного з наших фахівців, а заодне запитав, чи змогла б я роздобути рецепт або ж просто ампулу з морфієм.
— Він не пояснив вам, навіщо це йому?
— Ні. Я його й не запитувала. Я йому просто сказала, що не можу дістати морфію, а якби й могла, то однаково не зробила б цього.
— Чим закінчилася ваша розмова?
— Побачивши, що я рішуче відмовляюся, Тудорел Паскару показав мені білу таблетку завбільшки з монетку в двадцять бань, потім анотацію якоюсь чужою мовою, де були вказані компоненти цих ліків, до яких належали, я точно пам’ятаю, й наркотики. Він запитав, чи може ця таблетка втамувати гострий біль. Я відказала, що не знаю, і порадила викликати лікаря, якщо хтось у нього вдома хворий. А проте він наполягав, щоб я сказала йому, чи доза наркотиків не є небезпечна для життя… Я сказала, що ні, але звернула увагу, що кілька таких таблеток становлять смертельну небезпеку.
— Домнуле Паскару, ви згодні зі свідченнями товаришки Вікторії Мокану?
— Так, згоден!
— Дякую вам, товаришко Мокану!
Вона прощається, обкинувши всіх присутніх враженим поглядом, і рушає до дверей.
— Домнуле Паскару, скажіть, що ви зробили потім з цією таблеткою? — запитую я і занотовую в записнику, щоб не забути переказати майорові Стеліану, аби той розпитав Енессі, звідки вона в нього.
— Викинув її в туалет і злив воду…
Власне кажучи, ніяких конкретних доказів щодо таблетки я не маю, і цілком може бути, що цього разу Паскару каже правду. Проте я сягаю рукою до касетофона:
— Брешете! Розтин трупа…
Перелякавшись на смерть, Паскару не дає мені доказати:
— Зізнаюся, то я дав Крісті таблетку. Він її проковтнув при мені.. Але ж ви щойно чули — ця доза була безпечна! Не я його вбив!..
— Це ще треба довести! — залякую я його далі. — Я переконаний, що ви змусили його зажити кілька таблеток. Розтин показав, що… — Я знову сягаю рукою до магнітофона, наче там, усередині, сховані всі мої докази.
Лоб Енессі вкривається потом.
— Я не вбивав його! — лементує він, але без колишньої певності.
— Я вам доведу протилежне. — Рвучко повертаюся до Петронели Ставру: — Де ви були двадцять сьомого жовтня між шостою годиною вечора і о пів на восьму?
Моє запитання захоплює її зненацька.
— Як це де? Вдома…
— Хтось вас бачив?
— Хто бачив?! Я була з Валеріаном…
Негайно в розмову встряє Валеріан Братеш:
— Я думаю, Петронело, — мовить він поблажливо, — треба розповісти все, хоч би як це було важко… Чи краще це зробити мені?
Петронела нарешті підводить голову й дивиться мені прямо в очі:
— Ввечері двадцять сьомого жовтня, десь о чверть на сьому, я відвідала Крісті. Я не була в нього близько семи місяців… Останніми днями він часто телефонував мені, просив роздобути ампулу з морфієм. Я відповідала, що не можу, хай краще викличе «швидку допомогу». Та він не хотів — не забув, як одного разу чекав на «швидку» кілька годин.
Валеріан Братеш чемно перебиває її:
— Вибач, я докажу решту сам, оскільки тут винен лише я… У мене вдома, товаришу капітан, була ампула з морфієм. Ще відтоді… як близько шести років тому померла моя мама — вона померла на рак шлунка, — ампула зберігалася в мене. Незадовго до її смерті я одержав з лікарні кілька таких ампул, одна з яких залишилася невикористаною…
