Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Певне, серед жінок існує якась ієрархія? — поцікавивсь я.
— Авжеж. Найголовніші — магарані, офіційні дружини Його Високості, Шубхадра, Девіка і, звісно, мати Адгіра й Пуніта, покійна друга магарані; за ними — вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі. Тоді десь із п’ятдесят улюблених наложниць, усі вони або з шанованих родин, або мають якісь особливі таланти. За ними всі інші, сільські дівчата, яких дедалі більше.
— Багато імен доводиться запам’ятовувати!
Полковник розреготався.
— Так би й було, але містер Ґолдінґ запропонував систему класифікації. Тільки магарані та принцес називають по іменах. Кожній наложниці присвоюють літеру і порядковий номер, починаючи від А1 і закінчуючи Д42. Так легше відстежувати їхню вартість.
— Вартість? — не втрималася Енні.
— Ґолдінґ детально занотовував усі витрати на них: від одягу, що вони носять, та їжі, яку їм готують, до прикрас та інших подарунків, які їм посилає Його Високість.
— А дівчина, з якою ми зустрічаємося? — запитав я.— Яке місце вона посідає в цій ієрархії?
Полковник витяг із кишені список і звірився.
— С23,— відповів він.— Проста сільська дівчина. Років двадцяти. Розмовляє лише мовою орія.
— Ви її бачили?
— Ні, але прочитав, що записав про неї Ґолдінґ.
— Який винахідливий чоловік цей містер Ґолдінґ,— хмикнув я.— Шкода буде, якщо ми його не знайдемо.
— Справжня катастрофа,— погодився полковник.— Він саме виконував одне складне завдання, коли зник: класифікував королівських нащадків. А їх навіть ще більше. Часто доводиться нагадувати їхні імена Його Високості, тож самі можете уявити, наскільки це складно.
Ми знову полишили полковника, повернулися до жіночої половини і знову зайшли до передпокою, де вперше зустрілися із Саїдом Алі. Я смикнув за сонетку, дзенькнув дзвоник, і ми почали чекати.
За кілька хвилин з’явився євнух.
— Міс Ґрант, капітане Віндгем. Ви щось забули?
— Ні,— відповів я, вручаючи йому документ.— Ми прийшли розпитати ще одну з ваших підопічних, міс Рупалі.
Він узяв наказ і ретельно вивчив його.
— Дуже незвично,— підняв він нарешті очі.
— Убивство крон-принца також можна кваліфікувати як незвичне,— сказав я.— Саме тому Його Високість магараджа бажає, щоб ми поговорили з тими, чиї свідчення нам потрібні.
— Дайте мені кілька хвилин,— поклав він листа до кишені.— Мені потрібно знайти її і... Вона може молитись або...— Фрази він не закінчив.— Якщо ви не проти почекати, я повернуся, щойно віддам розпорядження.
Він склав долоні.
— Містере Алі,— попросив я,— можна повернути мені документ?
Євнух завагався.
— Якщо дозволите,— нарешті відповів він,— я поверну його, коли влаштую зустріч.
Із цими словами він повернувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.
— Вам не здається це дивним? — поцікавивсь я, коли він пішов.
— Що саме? — запитала Енні.
— Навіщо йому залишати листа собі?
— Мабуть, хоче показати комусь,— відповіла вона.
— Так, але кому? Це наказ магараджі. А він начальник жіночої половини. Навіщо йому комусь його показувати?
— Ви сищик,— знизала вона плечима,— ви і скажіть навіщо.
— Дії промовляють більше, ніж слова,— сказав я, прямуючи до дверей.— Ходімо.
— Куди? — прошепотіла вона, виходячи за мною у передпокій.
— Подивимося, куди піде містер Алі,— пояснив я.
У коридорі із фресками пар, що кохалися, на стінах нікого, дякувати богам, не було. Ми швидко пройшли по коридору до дверей, що вивели у дворик зі старим баньяном.
— Виходьте першою,— повернувсь я до Енні.— Якщо там хтось є, то не налякається, побачивши жінку.
— Штовхаєте мене до вовків, Семе? — охнула вона.
— Сподіваюся, що ні.
Вона зітхнула.
— Гаразд, капітане. Виходжу.
Вона трохи прочинила двері. Визирнула.
— Ну? — прошепотів я.
— Саїд Алі пройшов у арку в дальньому кінці. Схоже, підніматиметься сходами.
— Хтось іще там є? — запитав я.
— У дворі? — Вона відчинила двері ширше і роззирнулася.— Дві жінки. Сидять під деревом. Якщо судити з браслетів на зап’ястках, наложниці.
— Схоже, далі ми пройти не зможемо.
— Бачу Саїда Алі! — раптом сказала вона.— У вікні другого поверху. Принаймні чоловіка, схожого на нього — важко сказати через ці ґрати. Він із кимось розмовляє. Мабуть, із жінкою. Так, точно з жінкою: на ній сарі. Наложниця Рупалі, гадаю.
— Тут більше ста двадцяти жінок, і перша ж, з ким він зустрічається,— саме та, кого ми шукаємо? Навряд чи,— не погодивсь я.
— Ну, тоді самі дивіться,— сердито прошепотіла вона.
Ми помінялися місцями, я визирнув у двір і спробував роздивитися, що ж там відбувається у вікні навпроти. Мені знадобилося кілька секунд, щоб його знайти, щоправда, там був наш євнух, стояв спиною до вікна і розмовляв із жінкою. Вона була просто перед ним, тож він її загороджував, і розгледіти можна було лише колір сарі й волосся.
Десь позаду відчинилися двері. Я обернувся.
— Хтось іде сюди,— видихнула Енні.
— Спробуйте його зупинити,— сказав я.
— Що? Як?
— Не знаю. Застосуйте свої легендарні чари. Схоже, їм піддаються всі — від Чарлі Піла до принца Пуніта. Поверніть цю людину до передпокою.
— А ви що робитимете?
— Гарне запитання,— хмикнув я.
Енні кинулася назад по коридору.
Я визирнув у двір. Дві наложниці й досі сиділи під баньяном. У той бік ходу немає. Позаду почулися голоси. Схоже, Енні таки зустрілася з чоловіком. Спочатку я вирішив, що то може бути один із тих велетнів-охоронців. Та пригадав, що вони стоять біля головного входу, і, ймовірніше, вона розмовляє з євнухом. І тут я зрозумів, що на євнухів її жіночі чари аж ніяк не вплинуть. Я схрестив пальці, сподіваючись на краще.
Я повернувся поглядом до вікна. Саїда Алі там уже не було. А от жінка залишилася. Так і стояла, немов щось обмірковувала. Тоді вона підійшла до вікна і визирнула. Мені здалося, що глянула вона просто на мене. Хоч мене і закривали двері, я інстинктивно відступив.
— Сер! — пролунав голос за спиною.— Вам не можна тут бути!
Я обернувся і побачив молоденького євнуха, що йшов коридором. Енні відставала від нього на кілька кроків.
— Вибачте,— пішов я йому назустріч.— Певне, я помилився поворотом.
Ми повернулися до передпокою, а з голови мені не йшла жінка, з якою розмовляв Саїд Алі. Знаю,
