Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— слід віддати йому належне — зумів це зробити. Просто у нього два обличчя: він допустив мене до роботи, але водночас вичавив із мене все, що міг. Я справді багато чого взяв од нього, і це почасти його морально виправдовує. Одного я не можу йому пробачити — оформлення вистави «Північний вітер». Одного дня я поділився з ним, як з улюбленим своїм учителем, найбільшим своїм задумом: йшлося про створення декорацій до цієї п’єси. Він змусив розповісти йому геть усе, до найменших подробиць. Він слухав мене так уважно, що мені якоїсь миті здалося, ніби він пишається мною, і він знову був моїм ідеалом, як і в перші дні науки. Але настав день, коли… Жахливий день! Він зізнався з найневиннішим і найбуденнішим виглядом, що дирекція Національного театру доручила йому оформити декорації до вистави «Північний вітер». Він говорив зі мною так, ніби між нами ніколи й мови не було про мій задум… Тепер мої творчі ідеї звучали, як його власні!

Визнаю, мені бракує мужності бійця. Я вмію боротися лише з фарбами на полотні. Мій двоюрідний брат, напевне, знайшов би, як відповісти на це ошуканство. А я був просто ошелешений безсоромністю свого маестро! І, щоб не назовсім втратити свій задум, не навіки розлучитися зі своїми ідеями, я погодився на пропозицію Валеріана працювати над їх здійсненням разом з ним…»

Я підношу руку, змусивши здригнутися «героїв», перемотую плівку, перескакуючи через подробиці, а вони напружено стежать за кожним моїм рухом. Я не жорстокий. У мене взагалі огида до будь-якого вияву жорстокості. Проте зараз я з якоюсь дивною насолодою спостерігаю, як наводить на всіх трьох жах магнітофон Крістіана Лукача.

«… але його підлість, як і Петронелина бездушність, мені відкрилися згодом… — немов з могили розкриває таємниці Крістіан Лукач. — Я й сам не знаю, що мені стукнуло в голову. Можливо, в ту мить я згадав жінку з дитиною на руках… Валеріановою дитиною, якої той не хотів визнавати!.. Я раптом став погрожувати йому — розмова відбулась у мене вдома, — що я про все розповім у парткомі і вимагатиму публічного розгляду цієї справи… Я не мстивий, та коли побачив, що мої погрози злякали його на смерть, що він до всього ще й боягуз, то відчув глибоку втіху. Зрозуміло, на початку нашої сварки він тримався гідно, тис на мене своєю самовпевненістю, говорив, що я можу скаржитися куди завгодно, мовляв, це твоє право, але не забувай, що маєш справу не з кимось, а з Валеріаном Братешем… І перелякався так, що аж зблід, лише тоді, коли я розповів про свою зустріч із молодою жінкою з його дитиною на руках. Тут він і показав себе боягузом! Найзвичайнісінький боягуз. Від цього моменту наша розмова почала скидатися на гру кота з мишею. Злякавшися, що я розповім про його вчинки де слід, він почав задобрювати мене. Запропонував тридцять п’ять відсотків од гонорару, одержаного за оформлення «Північного вітру». Я рішуче відкинув його пропозицію: «Не хочу жодної копійки від тебе… я вимагаю, щоб ти опублікував на сторінках «Сучасника» або «Тижня» визнання, що саме мені належить задум і творче оформлення декорацій вистави «Північний вітер». Тільки це й нічого більше!.. Інакше я поскаржуся в партійні органи…» Він зарепетував, що я хочу його занапастити, що тепер ідеться не про мої творчі ідеї, а про помсту за Петронелу…

Ні, я не хотів його звинувачувати. Власне кажучи, я й сам не знав, чого хочу… Просто в мене виникло непереборне бажання побачити, як він валяється, мов у багнюці, у своїй підлоті…»

Я вимикаю магнітофон. Троє закам’яніли, не сміють підвести очей. Ну що ж, хай трохи побудуть у стані заціпеніння. Певний, що вони запитують самі себе, який буде наступний мій хід.

Я зустрічаюся із розгубленим поглядом моєї нареченої і підбадьорюю її усмішкою. Вона сором’язливо всміхається у відповідь. Я звертаю погляд на матір Петронели; чи розуміє вона те, що діються у кабінеті?

— Ви знали про стосунки маляра Братеша з цією жінкою? — звертаюся до Петронели.

— Ні! — ледь чутно шепоче вона, не підводячи очей.

— А що вам було відомо про історію оформлення декорацій?

— Нічого. Я знала лишень, що між ними конфлікт, але не гадала, що це так серйозно. Мені було відомо, що Крісті відмовився взяти від Валеріана гроші.

Я не зводжу очей з Валеріана Братеша — той тримається з гідністю, але пихи значно поменшало. Він здогадується, що наступні запитання будуть звернені до нього, тож напружено випростовується і чекає на них.

— Ви наполягаєте на тому, що сказали раніше?

— Так, — одразу ж відповідає він, — адже цей магнітофонний запис лише підтверджує, що не розрив з Петронелою і не конфлікт зі мною, навіть у такому вигляді, як виклав мій студент…

— Колишній ваш студент! — уточнюю я.

— … викладений колишнім моїм студентом з явним згущенням барв… стали приводом для його самогубства.

— З чого видно, що він згущував барви?

— А з того, що він пізніше взяв ощадну книжку з грошовою вкладкою на сімнадцять з половиною тисяч леїв…

Безсоромно бреше. Проте я не можу поки що відхилятися від заздалегідь розробленого плану розслідування. Я повертаюся обличчям до прокурора, щоб привернути його увагу до наступного кроку, який наблизить ту мить, коли він зможе дістати ручку й заповнити ордер на арешт. Я відсуваю набік магнітофон, що викликає полегшене зітхання всіх трьох, запрошених на очну ставку, ніби небезпека, нависла над їхніми головами, минула.

— Отже, з усього сказаного можна зробити висновок, — відновлюю я допит, — що Крістіан Лукач наклав на себе руки не через Петронелу і не через конфлікт з Валеріаном Братешем. Крістіан Лукач взагалі й гадки не мав про самогубство, його вбито… Отак, громадянко Ставру, еге ж, громадянине Братеш, Крістіана Лукача вбито.

І прикипаю очима до Тудорела Паскару. Той злякано відкидається на спинку стільця, а обличчя його враз робиться мертвотно-блідим. Дотримуючись тієї самої тактики, я швидко запитую його:

— З якою метою ви погрожували своєму двоюрідному братові?

Магнітофон! Як він допоміг довести до кінця справу! Паскару-молодший у нокдауні: звідки йому знати, що там ще записано на магнітній плівці, які ще таємниці криє цей японський магнітофон, якого він власноручно роздобув для Крістіана Лукача…

— Чи не думаєте ви, що це я… Боже милостивий! — розпачливо зойкає він.

— Відповідайте на запитання! — Я контратакую його. — Погрожували чи ні?

— Так… але жартома…

— Проте сварка була серйозна, чи не так?

— Серйозна, — мусить визнати Енессі. — Він ніяк не міг